Всі друзі Валерія сміялися з нього, бо він вже шістнадцять років зберігає вірність дружині. От Валерій і вирішив їм довести, що він не ликом шитий. Але дружина швидко поставила його на місце

У Валерія друзі ще ті, можуть дозволити собі будь-що. Навіть дружин своїх обманювати не бояться. Тому або вже кілька разів одружені, або взагалі розлучені. І тільки він один з них, як біла ворона. Ось уже п’ятнадцять років, як одружився, так жодного разу навіть не зрадив.

— Це, мабуть, тому, — посміювалися над Валерієм друзі, — що тобі багато не треба. ПРАВДА? А інакше, як ще зрозуміти твою вірність. Тільки не кажи, що любиш свою дружину. Не повіримо. За п’ятнадцять років будь-яка жінка набридне.

Сміялися друзі з Валерія. А що він міг сказати у відповідь? Нічого. Інший би на його місці, може, й послав би друзів і не звертав би уваги. Але Валерій був не такий. І хотілося йому довести друзям своїм, що він не ликом шитий, і здатний на більше.

І ось на шістнадцятому році сімейного життя друзі доконали Валерія своїми жартами.

«От і зроблю! – думав він. — Знайду в собі сили та обману».

Почав намагатися. Але нічого не виходило. Совість не дозволяла.

«Що ж робити? – думав він. — Як довести друзям, що я такий самий, як вони. Я справжній мужик. Нічим не гірший.».

Почав Валерій міркувати про себе, про своє життя і вирішив, що він, як чоловік, здатний і (чого вже там) заслуговує набагато більше, ніж має.

«І я не сліпий,— думав він,— бачу, як на мене дивляться інші жінки. Але я  ні. Тому що в мене і совість є, і троє дітей, і дружина, мабуть, все не так зрозуміє. І маленьку, просту забаву обов’язково сприйме за щось серйозне. Вирішить, що я люблю іншу. А в результаті буде зруйновано моє сімейне щастя.

Навіщо мені це? Ні. Обманом діяти не можна в жодному разі. Та й совість не дозволяє. А от якщо все буде чесно, тоді інша справа. Тоді і моє сумління відійде вбік. І дозволить мені ступити на цей хвилюючий, привабливий шлях.

Тому необхідно просто їй заздалегідь чесно пояснити. Розтлумачити. Підготувати. Щоб, коли це станеться, вона не надумала казна-що, а зрозуміла все правильно».

І Валерій вирішив якнайшвидше чесно поговорити про це з дружиною.

— Така справа, Оля, — почав він. — Тільки зрозумій мене правильно. Моє до тебе кохання з роками стає тільки сильнішим. Це – раз. По-друге, ми вже давно разом, у нас діти і…

— Коротше, Валєра, — сказала Оля. – Чого ти хочеш? Нову машину? Забудь. Стару ще не обкатав.

«Ну, ось до чого тут нова машина, га? – подумав він. — Обкатав! Слово яке знайшла. І як після цього з нею можна говорити про щось серйозне? Я, можна сказати, на нову дорогу ступити зібрався, а вона? Ось що за жінка?

— По-перше, що стосується машини і наскільки вона обкатана, то давай, за це я вирішуватиму, — відповів Валерій. — Ну, за машину я краще знаю.

– Знавець! Вирішуватиме він. Я тобі вирішу. Ось якщо вирішиш, тоді додому взагалі можеш не повертатися. У новій машині й живи тоді.

«Спокійно, Валєра, — думав він. – Спокійно. З машиною потім розберемося. Нині не це головне. Не про машину йдеться. На кону набагато серйозніші речі. Про мою машину мої друзі ще нічого поганого не говорили. Тому… машина зачекає».

— Що це я? — заспокоївшись, вів далі Валерій. – Ах да. Я не про машину хотів поговорити з тобою. Справа стосується нас із тобою. Не знаю, чи ти звертала увагу, але останнім часом ти стала дуже нудною.

– Що-що? – Не зрозуміла Оля.

— Я кажу, чи ти помічала, що ось уже років шістнадцять, як у нас з тобою все дуже і дуже одноманітно. Розумієш?

– Так.Так. Так. Ну? І? Далі що? Продовжуй.

– Мені потрібно більше, Оля. А ти… Ні, тільки не подумай, що мені не подобається. Мені дуже подобається. Але… Як би тобі це пояснити… Хочеться чогось більшого. Розумієш?

– І чого? Наприклад?

— Ну-у… — Валерій вдав, що задумався. – Різноманіття, наприклад.

– Чого?

Він докладно пояснив, що хоче.

— Тільки дуже тебе прошу, Оля, не роби такі великі очі. Ти мене лякаєш. Постався з розумінням. Це не те, що ти зараз могла подумати або вже подумала. Ні. Просто… Це… Так… Легка розвага. Мої друзі так живуть. І нічого. Живі і добре почуваються. Хіба деякі з них… Втім, зараз не про це. Так що скажеш, кохана?

Оля замислилась. Валерій терпляче чекав на її відповідь.

— Ну, а що, — задумливо промовила вона, — у твоїх словах є логіка.

– Так? — зрадів він. – Ти також так думаєш?

– Безперечно! Ти заслуговуєш набагато більше. Тим більше, що, як ти сам кажеш, здатний на це. До того ж твої друзі так живуть.

Валерій зітхнув із полегшенням.

— Я так радий, — сказав він, — що ти правильно зрозуміла. Адже я чогось боявся.

– Чого?

— Що ти побачиш у цьому щось погане!

— Дурненький. Ну що в цьому поганого. Я тобі більше скажу. Ми обидвоє заслуговуємо на більше.

– Обидвоє? – не зрозумів Валерій.

– Ну звичайно! Адже я теж здатна на більше. Тільки боялася тобі сказати. Побоювалася, що не так зрозумієш.

– В якому сенсі?

– Так в ніякому, – Оля махнула рукою і радісно продовжила. – Не думай про це. Думай про головне.

– Про головне?

– Скажи, коли ми почнемо? Хочеться швидше. Може вже сьогодні?

– Що сьогодні?

— Урізноманітним своє життя. Що ще? Лише у мене прохання. Давай не вдома. Тут таки наші діти. Можуть все не так зрозуміти. Можна зняти квартиру. Або у готелі. Згоден?

– Я згоден, але…

– Думаєш, дорого? Ти правий. Але ж воно того варте. Хіба ні? А крім того, ми не кожен день. Разів зо два-три на тиждень. Крім того, ми не завжди в готелі. Можна і просто у під’їзді, це якщо взимку чи восени пізньої. А коли тепло, то й на вулиці.

– Де на вулиці? – не зрозумів Валерій.

– У парку, наприклад. Влітку. Вночі. Коли його закривають, можна перелізти через огорожу та вперед.

«Яку ще огорожу? — подумав Валерій. – Який парк? Вона мене, мабуть, не так зрозуміла. Треба їй пояснити, що справа не в ній, а в тому, що, крім неї, є й інші жінки».

— Послухай, Оля, я…

— Треба тільки скласти графік, — продовжувала вона. — Щоб достеменно знати, коли ти, а коли я. Адже у нас діти. Хтось із нас завжди має бути з ними. Згоден?

“Так, ні, – подумав він, – вона все зрозуміла правильно”.

– Я…

– Ідея? — радісно вигукнула Оля. — Як я одразу не здогадалася.

Валерію стало страшно.

— Одразу не здогадалася? — спитав він. – Про що?

— Три через три, — радісно відповіла вона. – По черзі. Спочатку одну три доби вдома. Наприклад, ти. А я гуляю десь і життя своє урізноманітню. Потім змінюємось. Я три доби вдома, а ти життя урізноманітнюєш. Здорово я вигадала?

Валерій мовчав, злякано дивлячись на жінку.

– Ні! – радісно закричала вона. — Є ще кращий спосіб.

— Куди вже кращий, — нервово відповів Валерій.

– Вахтовий метод! – захоплено відповіла Оля. — По півроку кожен. Чур, я перша. Завтра і розпочинаємо. Тепер у нас що, лютий? Чудово. Через півроку я повернусь і тебе зміню. Пправда здорово?

— Це ненормально.

– Чому? – ображено відповіла Оля. – Це ж так весело. Я думала, тобі сподобається. Хотів розмаїття. Сам же сказав, що тобі нудно. А тепер що? Може тобі не сподобалося, що я перша? Ну добре. Давай жереб кинемо. Кому пощастить, той буде першим. А?

«Ну, ти глянь на неї! — подумав Валерій. — Аж очі розгорілися. Хижачка. Добре, що це вчасно розкрилося. Припинити встигну».

– Навіть не мрій! – суворо сказав він. – Забудь назавжди! Бач, розкочегарилася. Зраділа. У парку вона буде. Через огорожу. Вночі. В під’їзді. Вахтовим методом. Я тобі покажу вахтовий метод. Розійшлася тут у мене. Ні, ви бачили? Жити їй нудно. Розмаїття захотілося. Ось уже точно, в тихому вирі … Іди краще вечерею займися.

Оля сумно зітхнула і пішла готувати вечерю, задоволена тим, як легко та швидко поставила чоловіка на місце.

А проблему із друзями Валерій вирішив дуже просто.

«Чого я як маленький, насправді, — думав він. — Їм що треба? Історії! Ну будуть їм історії. Фантазія в мене багата. Їм сподобається».

І з того часу Валерій став серед своїх друзів першим серед рівних. Вони слухали розповіді про його пригоди з відкритими ротами. А коли він говорив про під’їзди взимку та парки влітку, всі йому заздрили.

— Отак і живу, — стомлено закінчував кожну свою історію Валерій.