— Ви повинні всього добиватися самі, — бубонять батьки і не дають нам жити в жодній із наших сімейних квартир. Ось така турбота хочуть, щоб ми до кінця життя були в боргах

Я з багатої родини. Ні, ви не подумайте, я анітрохи не хвалюся цим фактом. Коли народжуєшся із золотою ложкою в роті, спокійно ставишся до грошей.

Мої батьки непогано піднялися ще в дев’яності. Тато працював у якомусь науково-дослідному інституті, мама у музичній школі. Але згодом, мама та тато швидко зрозуміли, як ловити воду в каламутній воді.

Тато не посоромився і почав торгувати. Разом з іншими торгашами їздив до столиці, закуплявся там на оптовому ринку та перепродував речі з націнкою у нас.

Один із найяскравіших спогадів мого дитинства – як я руюся у величезній картатій сумці у пошуку подарунків, привезених батьком зі столиці.

Мама згадала, що в школі непогано знала англійську, і почала возити групи іноземців з екскурсіями до нашого міста. Загалом поки всі інші стогнали, що жити стало неможливо, мої батьки крутилися як могли.

Зароблене не витрачали, а вкладали переважно у нерухомість. Спершу купили одну квартиру, потім іншу.

Потім процес пройшов швидше, і останні десять років батьки не працюють, а живуть на гроші від здачі житла в оренду.

Тато каже, що саме про таку пенсію він мріяв, таку й заслужив. Звичайно, іноді він шкодує, що довелося кинути науку та піти на ринок. Але хто знає, чи був би у нас зараз такий достаток, якби батько не пішов із інституту.

Батьки виховували мене у суворості. Навіть у зайвій, на мій погляд. Дев’яності роки, коли їм доводилося рвати зубами та боротися за місце під сонцем, залишило в них купу комплексів.

Наприклад, батько страшенно боїться, що легкі гроші мене розбалують. Постійно твердить, що не потрібно ставити себе вище за всіх. Сьогодні, мовляв, ти на коні, а завтра просиш милостиню на паперті.

Мені батьківські страхи навіть кумедні. Ну яка милостиня, коли у нас у сім’ї стільки квартир. Потік грошей просто не може припинитися. Навіть якщо це станеться, я впевнена, батьки знайдуть вихід із ситуації і все розрулять.

Мама від батька не відстає і весь час бубонить, що треба бути скромнішими. Так, я люблю купувати одяг у дорогих брендових магазинах. І що з того?

Якщо я можу собі це дозволити. Чому я маю одягатися на ринку? Ми ці гроші не вкрали, а чесно заробили. Так якого дідька я повинна, як мама, носити не зрозумій що, коли я можу собі дозволити і Шанель, і Гуччі. Не маю наміру виглядати, як замарашка.

Як ви вже зрозуміли, є в моїх батьків деякі дива. Рік тому я вийшла заміж. І весь цей рік ми з Олегом блукаємо рідними та орендованими квартирами. Так-так, як бомжі якісь.

Кілька місяців жили в свекрухи. Так собі варіант, чесно скажу вам. Жінка вона вибаглива, як моя мама. Довго не спи, обід вари, роботу нормальну знайди. А навіщо стояти біля плити, якщо можна замовити доставку готової їжі? Після заміжжя батьки повністю мене з рахунків не скинули і продовжують давати деякі гроші. Так на дрібні витрати.

Ми з чоловіком працюємо, просто нам не треба їздити до офісу. Ми працюємо дистанцйно.

Старшому поколінню не зрозуміти. Свекруха, наприклад, вважає, якщо ти не встаєш о сьомій ранку і не йдеш по темряві кудись гарувати, значить ледарюєш. Втомившись від її закидів, ми з Олегом вирішили винайняти квартиру.

А нещодавно подумали з ним і зрозуміли, що вистачить, настав час своїм житлом обзаводитися. Я пішла говорити до батьків. Мовляв, якщо у нас є зайва нерухомість, подаруйте мені одну з квартир. Або хоча б продайте щось із власності, щоб ми могли на ці гроші інше житло купити. Батьки у крик:

— Не тобі куплено, не тобі й продавати. Шукайте нормальну роботу, беріть іпотеку, як і всі молоді сім’ї. Нема чого намагатися на чужому горбі до раю в’їхати.

Нормально, так? Брати іпотеку, коли у нас цих квартир, як бруду восени. Я до них і так, і так. Вони на своєму стоять. Мовляв, не дамо вам нічого, наживайте самі.

Ось наївні, все одно квартири мені дістануться, коли батьків не стане. І я зможу ними розпоряджатися на свій розсуд. То чого тягти і корчити з себе якихось праведників?

Не знаю, що робити, як вплинути на упертих батьків. Олег каже, я маю право по суду відбити у них одну із квартир. Радився він начебто з якимись юристами, і ті йому сказали, що можна подати до суду.

Чесно кажучи, мені не хочеться вдаватися до таких заходів. Але й іпотеку я брати не збираюся. Маячня якась.

Двадцять років не жити, і лише тому, що мама з татом вирішили мене провчити. Я б зі своїми дітьми так ніколи не вчинила!