Безпідставні ревнощі руйнують моє життя

Я одружений  вже 15 років.Колись ми були дуже щасливою сім’єю. Ми любили одне одного і підтримували у всьому.  У нас були спільні інтереси, спільні друзі, в загальному, все так, як повинно бути в щасливій парі.

Проте після народження другої дитини з Аллою стали відбуватися речі, які не піддаються жодному логічному поясненню. Я навіть серйозно замислююсь про те, щоб відвезти її до психолога.

Я ніколи не зраджував дружині і навіть приводів для ревнощів ніколи не давав. Так, мені доводиться часто їздити у відрядження. Можливо, це і стало причиною того, що моя дружина нафантазувала у своїй голові.

Вона чомусь вважає, що кожен раз, коли я кудись приїжджаю, то відразу ж біжу на зустріч з черговою коханкою. Вона перевіряє мене, дзвонить мені на роботу й уточнює, з ким я поїхав, терміни відрядження і таке інше. Її вже знають наші секретарки й, сміючись наді мною, дають їй всю необхідну інформацію. Після повернення з відрядження мене завжди чекає звіт про те, скільки разів за час моєї відсутності дзвонила моя дружина, що питала і т.д.

Але у мене немає коханки. Просто моя посада зобов’язує мене бувати і в нашому головному офісі в столиці і виїжджати на об’єкти. Я працюю у великій будівельній фірмі інженером у відділі капітального будівництва. Однак Алла ніяк не може зрозуміти та прийняти те, що мої поїздки носять чисто діловий характер.

Але не тільки мої відрядження викликають у неї напади незрозумілих ревнощів. Кожен раз, коли я домовляюся про зустріч з друзями, у неї починається істерика.

– Так звичайно, до друзів ти пішов! Всі твої друзі – бабії! І ти такий же! – кричить вона мені вслід, лякаючи не тільки дітей, а й сусідів.

Хоча ні, сусіди вже давно до цього звикли. А ось дітей шкода.

Здавалося б, є простий вихід – сидіти вдома і не спілкуватися з друзями. Але це неможливо. Я дуже втомлююся на роботі і мені хоча б зрідка потрібне психологічне розвантаження у вигляді зустрічі з мужиками та спільного перегляду футболу. Але я ніяк не можу це донести до дружини.

Дуже люблю Аллу і намагаюся зробити все, щоб вона ні в чому не відчувала потреби. Чи не даю ніяких приводів для ревнощів. Квіти дарую, ніколи не перешкоджаю її посиденькам з подругами, по господарству і з дітьми допомагаю. Але все даремно.

Іноді мені просто хочеться зібрати речі та не повернутися з чергового відрядження. Мене зупиняє лише те, що у нас двоє дітей, без яких я не зможу, як і вони без мене. Не уявляю, що я роблю не так? Вона просто вбиває мене своїми ревнощами та постійним поганим настроєм.

Мені навіть складно пригадати, коли ми востаннє разом раділи чомусь. Раніше ми любили сісти в наше улюблене крісло переді віконцем, вона забиралася мені на коліна, клала голову мені на плече, ми накривалися м’яким пледом і могли годинами розмовляти, дивлячись на зірки, на людей, що гуляють по вулицях, на машини, які їдуть дорогою.

Куди все це поділося? Як мені жити далі?