Помилки, які вже не виправити: з практики психолога

Немає людини, яка б  ніколи не помилялася. Досить часто наші помилки є не суттєвими і їх легко можна виправити. На жаль, інколи ми допускаємо непоправних помилок. За бути про такі помилки досить не просто.

У когось їх більше, у когось – менше, але пам’ять раз у раз повертає нас в минуле. Повертає, і починає мучити. Ах, якби повернутися назад … Але назад дороги немає. Декого такі помилки вимотують і заважають жити.

У моїй практиці були люди, які приходили, розповідали історії, і питали – а що мені з ними робити? Як мені жити? Адже помилки ці, як каміння,  вони тягнуть на дно. Треба розуміти, що банальні і часті фрази, на кшталт – о, просто відпусти минуле – не працюють. Це як узяти чайник, з накипом, від неякісної води, зробити над ним певний ритуал і сказати – о, чайник, просто відпусти цей накип. Відпустить? Ні.

Здоровий дядько плакав через те, що вдарив в молодості свою матір. Коли матері не стало, він зрозумів, що пробачення просити ні в кого. А йому хотілося попросити, та якось все відкладав на потім. Молода жінка плакала через те, що забалакалася по телефону, а дитина опинилася на кухні і підійшовши до плити, на якій кипіла велика каструля з борщем. П’ятнадцять років тому. А ще була людина, яка через переїзду залишила на вулиці свою собачку.

Ви і самі знаєте багато таких історій. Є вони і у вас. Часом, нам здається, що ці помилки відпускають нас, «ховаються» на дно пам’яті і «зариваються» в «мул» спогадів. Але проходить час, коли вони, набравшись нових сил,  вискакують і знову накидаються на нас. Наяву чи уві сні. Ах, просто відпустіть їх! Так ніхто і не тримає їх. Навпаки, кожен би радий і не просто відпустити, а прогнати мітлою. Але тільки не виходить.

І що нам тоді залишається? Заколисувати? Пережити заново? Поплакатись? Останнє – допомагає, якщо це плач не про себе, нещасного, який скоїв зосьпо дурості і тепер страждає.

Насправді, такі помилки нам потрібн для нагадування про те, якими мерзотниця і мерзотниками ми можемо бути. Потрібні, щоб  ми перестали бути такими. Якби вони швидко і безболісно зникали з пам’яті – в них би не було пуття. А вони дорого нам обходяться, ціну за них більшу платимо. Але просто плакати мало, хоча саме через сльози і виходить «накип», те саме гнітюче «відкладення солей» в ньому.

Мало попросити вибачення на могилі у матері або дитини. Треба ще щось робити. Не повірите, але це – працює.

Здоровий дядько став допомагати дому престарілих, як міг, тому що в ньому доживають свого життя бабусі, яких били сини. Він мені говорив, що ревів, коли приходив туди, страшно ревів. А тепер, радіє, коли привозить їм гостинці. Його «накип» вийшов з душі. Та й той, з кинутої собачкою, просто підібрав собі на вулиці бездомнн цуценя.

Решта? Мені не завжди про підсумки звітували, та я й не вимагала цього. А найвірніша ознака того, що непоправні помилки минулого вас відпустили – ви ніколи не зможете їх повторити. І навіть думки такої не допустите. І їх не треба «брати» або «відпускати». Їх треба вичищати, заповнюючи звільнене місце чимось дуже хорошим.

Тільки це я зараз так думаю. А коли була молодою дурепою, думала, та й поводилася зовсім по-іншому.