– Я не проти його сина, але він не буде жити в моїй однокімнатній квартирі

Катя з Іваном в офіційних стосунках не перебувають. Каті 28 років, а йому 31. Плани на майбутнє у пари, звичайно ж є, точніше – були. Але чи вони здійсняться, Катя тепер уже не впевнена. А все  тому, що у неї це перший досвід проживання з чоловіком, а Іван раніше був одружений.

Познайомились вони, коли Іван уже рік, як був розлучений. На момент розлучення  у нього залишався чотирирічний син, зараз йому 8 років. Дівчина не надто цікавилась,  як і де  жив раніше Іван, але коли ми починали зустрічатися, жив він вже у своїх батьків. З сином зустрічався, гроші переводив. Але хлопчика або до його батьків приводили, або вони гуляли десь: розважалися, в кіно могли сходити. Налагоджувати відносини з Юрою у Каті бажання не виникало, та й Іван тоді говорив, нічого плутанину в голові дитини влаштовувати.

У Каті є хороша робота і невелика однокімнатна квартира, яка не звалилася з неба, а куплена самою дівчиною. Кредит за неї Катя платить самостійно, продавати не планує, навіть, вступивши в законний шлюб.

– Це мій актив, – вважає дівчина, – з чоловіком офіційним, наживемо спільну, якщо вже так вийде, що у нього свого житла не буде, куди він міг би мене привести.

У Івана житла немає. З колишньою дружиною він жив у її власній квартирі, а потім переїхав назад до батьків. Тепер він прийшов жити до Каті, а з недавніх пір його син  буквально оселився у квартирці дівчини.

– Починається все цілком невинно, – згадує Катя, – форс-мажор, у мами Юри термінове відрядження, можна він залишиться у нас, мої ж на відпочинок поїхали. Ну ладно, думаю, нехай, не на вулиці ж дитину залишати.

Але випадки були не поодинокими. Річ у тім, що колишня теща Івана сидіти з Юрою не горить бажанням, вона досі не змирилася з тим, що пара розлучилася, та ще й з ініціативи її дочки. Тому, коли мама Юри почала активно займатися влаштуванням свого особистого життя, хлопчика почали залишати татові.

– А що, – каже Каті подруга, – права рівні, обов’язки теж рівні. Тому терпи, раз вже вибрала чоловіка з минулим.

– Не хочу терпіти, – каже Катя, – між нами відразу існувала домовленість: його син від першого шлюбу не частина нашої з ним сім’ї, тим більше, що і сім’ї-то немає, як такої. Житло моє, бюджет роздільний. Заради чого я повинна терпіти постійні незручності?

Постійні, тому що одним випадком справа не обмежилася.

– Мої будні, – сказала Івану мама Юри, – твої вихідні. Це й твій син. Ну або з мамою своєю домовляйся. Ти особисте життя влаштував? Мені теж треба.

– А мама Івана теж не горить бажанням присвячувати вихідні внукові, – каже Катя, – у неї то похід в театр, то посиденьки з подругами, то будинок відпочинку, то дача.

– Ваня, – не витримала Катя одного разу в п’ятницю ввечері, повернувшись з роботи та знову побачивши в коридорі кросівки Юри, – ми домовлялися, що я не перешкоджаю твоєму спілкуванню з сином, але ти не приводиш його сюди. Спілкуйтеся, гуляйте скільки завгодно і коли завгодно. Але у свої вихідні я хочу відпочивати.

– Але ж він тобі не заважає?

– Заважає! У мене квартира однокімнатна, якщо ти ще не помітив! Я ж навіть переодягнутись нормально не можу, поспати довше також не виходить, він вранці прокидається, а ти завжди будиш мене готувати вам сніданок, хоча в мене вихідний. Я так більше не можу!

Іван з сином пішли ночувати до його батьків, що на думку Каті цілком резонно.

– Його дитина, – почула вона на наступний день по телефону від мами Івана, – це й твоя тепер дитина, раз ви вирішили бути сім’єю і жити разом. Ти повинна полюбити хлопчика, а не виставляти його і не забороняти Івану з ним приходити ночувати.

– Я повинна любити своїх дітей, – заперечила Катя, – І те, що у мене стосунки з Іваном, автоматом не робить мене мамою Юри. І ночувати приходити до мене будуть ті, кого я сама запрошу.

-Воно то так, – хитає головою подруга, – але все одно якось не дуже красиво. І хлопчика шкода, всім дорослим навколо не до нього. Ти повинна усвідомлювати, що так ти Івана тільки втратиш. Уяви, що це в тебе дитина, а чоловік фиркає, що не хоче його бачити у себе вдома?

– Розумію, – погоджується Катя, – і так, хлопчик не винен, але і я теж не винна. Я б слова не сказала, якби я прийшла жити на територію чоловіка, хоча, думаю, і тоді позначила б свою позицію. Але це моя квартира і вона однокімнатна. Чому я повинна страждати? До того ж це трохи нахабно: на, люби хлопчика і він тепер буде жити в тебе – я так не хочу!