– Тобі амбіції дорожчі за сім’ю! – сердиться чоловік. А я стільки років на навчання витратила, щоб корів пасти та курей годувати?

Ми з чоловіком на межі розлучення. Поступатися ніхто не хоче, бо кожен вважає, що має рацію саме він. Тільки уявлення про правоту дуже різні.

Чоловік наполягає на переїзді в село, до будинку його мами, яка сама з господарством уже не справляється. Вважає, що мамі треба допомогти, а ми й там влаштуємося.

Але для мене там роботи не буде точно. Ходити натомість за коровами і прибирати гній мене не дуже вабить. Я стільки часу та сил на навчання витратила, що таке рішення просто глузування з моїх старань.

Якщо ж свекрусі так важко, то нехай усе там продає і переїжджає до нас, у комфорті поживе без зайвого клопоту у вигляді худоби та городу.

Але цього не хоче ні сама свекруха, ні чоловік, який кричить, що господарство ще від діда йде, не можна так легко все кидати, тим більше в такий непростий час.

Ситуація ще посилюється тим, що у чоловіка кар’єра не складається. Працювати працює, але зірок із неба не хапає, жодних кар’єрних ривків не передбачається.

Я поки що теж не можу похвалитися якимось зоряним злетом, але потихеньку піднімаюся вгору кар’єрними сходами, навчаюсь і хапаюся за будь-яку нагоду.

У місті у мене своя двохкімнатна квартира, у якій ми живемо. За кілька років плануємо народити дитину. Я займу ще одну кар’єрну сходинку і зможу спокійно піти в декрет.

Я своє життя пов’язую із цим містом. Чоловік донедавна теж не рвався реалізовуватися, як фермер, але все змінила свекруху.

Вона сама мешкає в селі. Сам чоловік теж родом звідти, простий сільський хлопець, з дитинства його привчили до городу, догляду за худобою та іншою сільською романтикою.

Ми до свекрухи їздили лише один раз за ті п’ять років, що одружені. Господарство в неї насправді велике. Чого там у неї тільки не водиться.

Є і будинок, який явно вимагає ремонту і покращень, наприклад, прибудови теплого туалету, бо вуличний – той ще кошмар.

Погостювали ми там тиждень, я думала збожеволію від раннього підйому горластим півнем. Мене ж ще й намагалися залучити допомагати по господарству, але я могла лише посуд мити та готувати.

Доїти корів, годувати курей і полоти бур’яни було не для мене, не привчена я до такої праці. Та й вчитися не було жодного бажання.

Як різноманітність поїздка до свекрухи мені сподобалася, але з яким же блаженством я звалилася вдома у ванну з піною, а потім у свіже ліжко, знаючи, що ніяких півнів під вікном не буде.

І ось тепер мама чоловіка дзвонить і каже, що сама вже надірвалася, не вивозить вона сама вести все це домашнє господарство, потрібна допомога.

У чоловіка якраз із кар’єрою не ладнається, тому він почав агітувати мене на переїзд до мами. Мовляв, там від землі і прогодуємось, і мамі допоможемо.

Мене ця пропозиція жахнула. Я про сільське життя не мріяла ніколи. Та й що я там робитиму? За спеціальністю не влаштуватися, а поринути у сільське господарство не вважаю за можливе.

Але чоловік просто загорівся ідеєю переїзду. Говорив, що це вирішить усі наші проблеми. Житимемо від землі – все своє, натуральне, а ще свій будинок.

Свій-то свій, але його потрібно ще упорядковувати, що коштує немалих грошей. А там і воду підводити-проводити, пічне опалення в нормальне переробляти, прилаштовувати ванну з туалетом.

Про перекладання підлоги та даху я вже не говорю. На мій погляд, це треба робити, але я той ще фахівець.

Але на все це потрібні гроші і чималі. Коли ми ще цей будинок до ладу доведемо. Але чоловік налаштований оптимістично – якось упораємося.

– Квартиру твою тут здаватимемо, а з виручених грошей і відремонтуємо все поступово. Мама не проти буде.

Ще б вона проти була. Я б дуже здивувалася. Тільки такий розклад мене не влаштовував. Залишалося величезне питання, що я там робитиму. Що з моєю кар’єрою буде?

Чоловік відмахується, чого я з кар’єрою тою зачепилася? Буде будинок, буде господарство, дитина буде. Тут уже не до якоїсь там кар’єри.

А ось я так не хочу. Стільки сил і часу марно витратити, виходить? Мені банально шкода витрачених ресурсів, та й бачу я себе начальником у зручному кріслі, а не першою дояркою.

– Тобі амбіції дорожчі за сім’ю, – злиться чоловік.

Може і так. Але якби він мені одразу сказав, що наполягатиме на переїзді до села, я б навіть заміж за нього не вийшла.

Виглядає все це так, що він не впорався у великому місті і тепер поспішає втекти у звичне середовище. Тільки воно звичне йому, а не мені.

Мене ж туди тягнуть силою та ще й на дуже неприємних умовах. Я цього не хочу. Мабуть, розлучення буде найправильнішим рішенням.