– Не було нічого між нами, ти людей більше слухай. Давай я з нею поговорю.
Люба і Надія були близькими подругами ще з початкової школи. Дівчата жили в сусідніх будинках. Надя, на відміну від Люби, росла без материнської ласки під суворим контролем батька, але потім чоловік опустив руки, мабуть, відсутність дружини далася в знаки й він почав частенько випивати. У такі дні Надя тікала з дому, йшла до подруги, або просто гуляла до пізнього вечора …
Ще зі школи обом дівчатам подобався один хлопець – Назар, але вибрав він Надю: непосидющу, блакитнооку життєрадісну дівчину. Ох і заздрили їй всі, але для Назара більше ніхто не існував. Після школи хлопець вступив до залізничного училища, Надя пішла вчитись на фельдшера.
Закінчивши навчання, Назар зібрався в армію, проводжали його всім двором, Надя дуже плакала, вона не могла уявити собі як буде без коханого.
– Не плач, – витирав він її сльози – час пролетить швидко, ти тільки мені пиши, кожен день, я буду чекати …
– Що Надю, писати то він буде комусь із вас? – якось запитала її сусідка.
– Ви про кого тітко Маріє?
– Про Любу твою, відкрий очі, дівчинко, око на твого нареченого вона давно вже поклала …
– Та не кажіть дурниць, вона мені як сестра рідна, не буде вона такого робити.
– Ага, ось згадаєш моє слово …
В очікуванні час минав повільно. Надя влаштувалася на роботу в місцеву лікарню медсестрою. Майже не кожен день вона писала листи коханому.Він регулярно відповідав перші кілька місяців, а потім все рідше і рідше.
– Чула новину? Люба то вагітна, – якось сказала їй чергова медсестра.
– Не вірю, від кого? – Так говорять, що він Назара.
Надя завмерла, тут же в пам’яті спливли слова сусідки, невже це правда. Але ж вона довіряла їй як сестрі рідний … В сльозах дівчина кинулася до подруги, двері відкрила її мама.
– Чого тобі треба?
– Можна мені Любу побачити?
– Іди Надю, не до тебе зараз. І не приходь до нас більше, – заплакала Людмила Іванівна.
– Ви мені скажіть одне – вона справді чекає дитину?
У відповідь жінка лише зачинила двері, не сказавши ні слова. А через якийсь час родина Люби виїхали з міста.
Назар повернувся з армії ранньою весною, приніс Наді букет пролісків і вставши на одне коліно зробив пропозицію.
– А як же Люба?
– Та не було нічого між нами, ти людей більше слухай. Давай я з нею поговорю.
– Поїхали вони з міста восени ще, за всіма підрахунками Люба повинна вже була народити …
В той день Надя сказала Назару «так». Почали готуватися до весілля. Напередодні церемонії дивне передчуття не покидало дівчину, а вночі їй наснився сон: Люба, в красивій білій сукні прийшла до неї в гості ведучи за руку маленького хлопчика, він глянувши на матір, простягнув ручки до Наді та з криком: «Мамо!» кинувся до неї…
Настав день весілля, після розпису молоді з гостями поїхали в ресторан. Гості вже розсілися по своїх місцях, а ведучий почав вітати молодят, коли в зал увійшла Люба, з дитиною на руках. Всі завмерли в передчутті сцени, але жінка мовчки передала малюка на руки Назару і вийшла. Хтось із гостей кинувся було за нею, але жінки й сліду не було. Потім почали розходиться і запрошені, веселитися після такого нікому не хотілося …
Шлюб Надії та Назара тривав рівно три місяці й то більше заради малюка. Люба так і не повернулася, навіть її мама не знає, де знаходиться дочка.
З того часу пройшло багато років, Антон виріс, закінчив школу, Надя всю себе вклала у виховання хлопчика, з Назаром вони так і не зійшлися. Так Антон і жив, то у тітки Наді, то у батька, іноді приїжджала в гості бабуся, мама Люби. Розчарувавшись одного разу, Надя більше не вірила нікому, хоча в молодості за нею часто доглядали чоловіки.
Ми живемо з нею по сусідству і я часто її зустрічаю, то з сином, а останнім часом з онучатами. Вона щаслива, я бачу це по її очам, вони світяться теплом і ласкою …