Або ви купуєте мені дорогий телефон, або я йду з дому! – такий ультиматум поставив нам з чоловіком єдиний син

Єдиний син, наша кровиночка, поставив ультиматум, на який ми ніяк не очікували. Плачемо з чоловіком вже який день. Не розуміємо, де ми завернули не туди. Ігор нам із чоловіком дався нелегко.

Майже десять років я не могла завагітніти. Куди ми тільки не зверталися, відвідали всіх можливих лікарів. Я навіть до бабок ходила.

Якимось дивом у нас з’явився Ігорчик, коли нам з чоловіком було добре за сорок.

Ми жили скромно, дуже скромно. У сині душі не чули, але надто вже не балували. Завжди вчили традиційним цінностям і говорили, що душа важливіша за матеріальні блага.

“Великі гроші ще нікому щастя не принесли”, – часто повторювала я синові. І мені здавалося, що він мене розуміє. Найнеобхідніше для життя завжди було. Свіжий обід, чистий дім, доброзичлива атмосфера.

Ми з чоловіком навіть не лаялися ніколи на сина. Діти багато чого не розуміють і часто хочуть мати те, що є в інших. Пам’ятаю, Ігорчику було років десять, коли він заявив, що хоче мати накручений комп’ютер для ігор.

Ми пояснили, що це марна трата. Звичайного ноутбука вистачить для успішного навчання, а все інше просто дурощі. Те ж саме з одягом та модними речами.

Не можна ось так бездумно брати участь у ярмарку марнославства. Сьогодні тобі хочеться мати кросівки, як однокласник. А завтра вони вийдуть із моди, і ти все одно залишишся незадоволеним.

Головне, добре вчитися та мати план на майбутнє. У гонитві за речами та благами важливо залишатися людиною.

Я завжди пишалася, що мій син не такий. Не влаштовує істерики, не вимагає задовольняти його бажання тут і зараз. Росте гарною людиною, думала я. Все змінилося, коли синові стукнуло шістнадцять.

Почалася підліткова криза, поведінка Ігоря стала невпізнанною. Дитина почала грубити і зухвало говорити, перестала робити роботу по дому і на всі наші прохання відповідала пирханням. Пробубнить щось у відповідь і зачиниться в кімнаті, грюкнувши дверима.

Ігор став пізно приходити додому, а у вихідні цілими днями зникав десь. З ким він товаришує, ми з батьком губилися у здогадах. “Може, зв’язався з якоюсь поганою компанією?” – турбувалася я.

Чоловік мене намагався заспокоїти. Говорив, що всі підлітки проходять через кризу. Таким чином вони самостверджуються і готуються вийти у доросле життя. Але з нами ніколи такого не було. Адже й ми колись були підлітками.

Я навіть намагалася відвести Ігоря до психолога, але він лише розкричався. Сказав, що це мені потрібна допомога лікаря, бажано психіатра. Мовляв, ми його обмежуємо в усьому, а він уже дорослий і може сам вирішувати, що йому робити.

Успішність сина також сильно впала. Мене вже двічі викликали до школи. Нарікали на поведінку Ігоря, на нескінченні двійки. Натякнули, що можуть попросити зі школи, якщо він не зміниться.

Не розумію, що відбувається з моїм хлопчиком. Завжди був такий добрий, відкритий. А тут  наче підмінили. Останньою краплею стала вимога купити йому дорогий телефон. Не просто купити, а  негайно.

Ми з чоловіком вечеряли, коли на кухню зайшов Ігор і став з порога кричати, що втомився жити у злиднях:

“Ви самі живете, як жебраки, і хочете, щоб і я таким самим був. А я хочу жити, як усі. Мені соромно ходити з простим кнопковим телефоном. Наді мною і так уже всі сміються!”.

Я намагалася заперечити, що матеріальні цінності не мають значення, що важлива душа. Син тільки ще більше завівся і заявив, що піде з дому, якщо ми не купимо йому нещасний телефон за двадцять тисяч.

Мовляв, покажіть мені хоч раз свою любов і не відмовляйтеся нісенітницею про душу і внутрішній світ. А якщо не зробите, на мою думку, додав син, я вам покажу, де раки зимують. І зачинився в кімнаті, грюкнувши дверима.

З того дня Ігор з нами не розмовляє. Ходить хмурішим за хмару, обличчя на ньому немає. Що робити, з чоловіком розуму не прикладемо. Піти йому назустріч, залізти у борги та купити модний гаджет? Але це шлях у нікуди. Далі він вимагатиме ще більше.

Чоловік каже, що нам треба поступитися. Мовляв, цей період мине, наш син, наш лагідний хлопчик повернеться і знову поводитиметься звичним чином. Я таким оптимізмом похвалитися не можу. Та й боргами обзаводитися теж не хочеться. Стільки років ми жили без кредитів, а тут доведеться якось викручуватись.

Але що, якщо син таки дотримається обіцянки і піде з дому? Як він житиме, хто йому допомагатиме. А якщо дізнаються органи опіки, його можуть вилучити та віддати на виховання державі, якщо ми не впораємося зі своїми батьківськими обов’язками.

Як бути не розумію. Атмосфера вдома гнітюча. Навіть із роботи повертатися не хочеться. Ігор з нами не розмовляє, тільки нагадує, що годинник цокає, і він чекає на свій телефон. Як могла наша сім’я потрапити до такої історії, не можу собі пояснити.