Вкрали маму. Це дуже страшно. Я вчора бачила. І не важливо, скільки дітям років, це дуже страшно

Ось, що сталося …

Найбільший дитячий страх – це коли мама загубилася. Залишила тебе вдома сидіти, сказала: «Я скоро повернуся, я в магазин», і ось уже вечір, а мами все немає. І ліхтарі вже засвітилися, і темніє на вулиці, а мами немає!

Тоді в голові дитини в один момент лунають всі найстрашніші думки, які можуть її відвідати, підступають сльози і розпач до маленького серця.

І не поясниш ж дитині, що в магазині чергу була, а ти два рази туди вставала. А потім ще подружку зустріла, і заговорилася з нею, як це у жінок буває. А вдома заплакане чадо гикає і схлипує: «Я думав, що тебе украли…!»

Було таке? У мене так. Найбільший мій дитячий страх – це «маму вкрали». Тому, сама ставши мамою, я ось ці моменти виключила повністю. Я ніколи не залишала сина вдома одного, йдучи в магазин. Я жодного разу не губила його у великих магазинах, і ось цього страху втратити маму – у нього просто не було. Ніколи.

Зараз синові 18. Дорослий, самостійний мужик з бородою. Ну, як з бородою … Якщо тиждень голитися не буде.

Вчора повернувся додому вночі, і відразу спати пішов. І чоловік теж щось себе погано почував, і рано спати ліг. І в першій годині ночі мене осінило: а хто з собакою-то гуляти буде? Мужики всі сплять. Не будити ж? Одяглася, взяла собаку, пішла з нею подалі від будинку, і ходжу така, гуляю.

Ну, скільки я там з нею гуляла? Ну півгодини. Повертаюся до під’їзду – а там Діма бігає.

Що, кажу, совість прокинулася, так? – і посміхаюся з сарказмом. А потім дивлюся: на Дімі обличчя немає.

-Ти! – кричить, – Ти! Ти, блін …. Де ти була?! Тебе сорок хвилин вже немає! Я тут бігав і кричав – ти чула?

Неа, – кажу. – У мене навушники, а в них музика голосно…  Хочеш послухати?

Відкрив рот, щоб щось ще мені сказати, і раптом як обійме. В шию носом ткнувся, і руками  своїми за шию обняв і стоїть мовчки.

Аж злякалася. Кажу: -Ну, ти що?  Ну, куди я подінуся-то? Я ж з собакою.

І він так глухо: Я думав, що тебе вкрали … Я дзвоню, у тебе телефон чомусь недоступний, навколо будинку десять разів пробіг – немає тебе. І не відгукуєшся ще. Мам, я тебе дуже прошу: краще мене буди, якщо треба. Я з тобою до двадцяти років весь сивий буду.

Теж його обняла. Ну, як обняла … На навшпиньки встала, і щось там обняла, до чого дотяглася. У пуховик його обличчям уткнулась, і стою. Собака стрибає, дощ іде, він в калюжі стоїть, в трусах і в тапочках … Маму втратив.

Мій оживший дитячий страх …

Але ж цей страх – він несвідомий. Навіть якщо тобі 20, 30, 50 років – ти все одно боїшся за маму. Що піде з дому без телефону і загубиться. Що її вкрадуть – а її неодмінно вкрадуть, тому що вона красива! Тому і лаємося на мам: Ти чому пішла кудись, і мене не попередила: де ти і коли повернешся?

PS Бережіть своїх дітей. Навіть якщо це вже сиві діти, і у них є свої сиві діти. Вкрали маму – це дуже страшно. Я вчора бачила.