Одного разу жінка середніх років запитала Всесвіт, чи не проти він, якщо жінка змінить роботу.

– Міняй на здоров’я, – відповів Всесвіт.

– А нічого, якщо я там буду трохи більше заробляти?

– Та заради Бога, хоч не мало.

– Не образишся?

– Чого б це?

Жінка забарилася.

– А лабрадора можна завести?

– Заводь. І кота заодно.

Жінка зніяковіла ще більше. Здається розмова йшла не так, як вона очікувала.

– А якщо я зовсім перестану працювати за наймом і почну на себе?

– Вперед. Он твоя сусідка давно вже на себе працює.

– А якщо дачу побудую?

– Будуй.

– З великою ділянкою? Щоб сад був яблуневий і ожина?

– Чому ж ні. Ще вишню можна виростити для компанії.

Жінка трохи зблідла.

– Що, якщо я бігати почну?

– Починай.

– А на йогу?

– Іди.

– А я ще малювати хотіла навчитися …

– Вчися.

– А співати?

– Співай.

Жінка зробила крок назад, судорожно зітхнула і з відчаєм у голосі майже крикнула:

– Ну а якщо я взагалі звідси виїхати надумаю, що тоді?

– Тоді, напевно, поїдеш, – сказав Всесвіт.

Жінка виглядала оглушеною. Вона безцільно дивилася по сторонам і намотувала на палець пасмо волосся.

– Скажи мені, – вимовила вона після паузи. – Але чому ти раніше мені нічого не дозволяв?

Тепер здивованим виглядав Всесвіт.

– Я? Прекрасно, дорога. Ти сама собі півжиття нічого не дозволяла, а тепер валиш на мене.

О. Фадєєва