В чому абсурдність другого шансу
Вже дуже багато років я не даю других шансів взагалі нікому. Я щиро вважаю це безглуздим і невдячним заняттям, яке приносить тільки розчарування.
Насправді, коли ви даєте другий шанс комусь, то ви просто боїтеся зізнатися собі в чомусь важливому. Ви боїтесь зізнатись собі, що ще не готові ще відпустити людину. Ви занадто звикли до неї та не хочете думати про те, як жити далі.
Але люди не міняються. Брехун залишиться брехуном. Ідіот – ідіотом. Бабій – бабієм. Неврастенік – неврастеніком. Ну ви зрозуміли.
Ніколи нічого доброго з усіх цих повернень і пробачень людини, яка колись була такою дорогою, не виходить. Все одно підсумок один – розставання. Тому паліть мости й не шкодуйте ні про що.
Даючи другий шанс комусь, ви просто ще раз потрапляєте в ту ж ситуацію. Вити в подушку вночі будете не тільки зараз, але ще раз і через місяць, а потім, можливо, і через пів року. Це вже кому скільки сил вистачить стрибати на одних і тих самих граблях.
Повторне розчарування в людині, яка вже колись чомусь вас розчарувала, неминуче.
Тому рвати треба відразу з коренем. Я розумію, сказати легко, зробити важче. Так, боляче. Так, важко. Так, звикли. Так, ви ще не навчилися жити без нього. Але краще один раз перестраждати, ніж мучитися протягом декількох років.
Любіть спочатку себе, а потім вже всіх інших. Майте гордість, що не принижуйтеся. Поважайте себе. Будьте сильними кінець кінцем, тому що все наше життя – це боротьба. Перш за все, з собою.