Зустріч, яка змінила життя Христини

Христина була самотньою. Так вийшло, батьки загинули рано, а з родичами стосунки не склалися. В її рідному містечку роботи не було. Спочатку вона спробувала щастя в Києві, але якось не вийшло. Перебралася в невелике південне містечко.

Приїжджим влаштуватися на хорошу роботу було важко. Але Христина була примхливою, пішла працювати в невеликий магазинчик, зняла неподалік кімнату. З’явилися подруги і знайомі. Життя налагоджувалося.

Робота їй подобалася. З’явились постій покупці. Згодом вона вже знала, хто і в який час зазвичай до неї заходить і що купує.

Дуже їй подобався один дідусь, Павло Іванович. Він приходив за покупками об одинадцятій годині ранку. Купував різний, але кожен день він брав одну моркву, одну буряк, чотири картоплі і невеликий качан капусти.

– Павле Івановичу, я Вам зібрала все для борщу, що ще брати будете? – з порога зустрічала його Христина.

– Так, можливо щось куплю, – зазвичай відповідав він.

– Кожен день борщ вам не набридає? Та й варити напевно важко.

– Ні, моя дружина вчорашній не поважає. А готувати вона любить.

– А хто Ваша дружина? Я щось її не пригадаю, – запитала його якось раз Христина.

– Та не любить вона по магазинах ходити, мене все посилає. Я в магазин, вона на кухню. У нас розподіл праці, – пожартував Павло Іванович.

Ось так протікали її робочі будні. Люди заходили, купували і йшли.

У цей день все було, як завжди. Об одинадцятій годині вона зібрала для Павла Івановича пакет продуктів, відклала під прилавок. Відвідувачів було багато, час пролетів непомітно. Тільки о четвертій годині погляд її впав на пакет.

“Дивно, Павло Іванович не заходив. Ну може в цей раз дружина приходила. Я її не знаю. Та й на біль в коліні він скаржився.” – промайнуло у неї в голові.

На наступний день він знову не зайшов. Христина захвилювалася. Годині о шостій вечора забігла постійна клієнтка.

– Я пам’ятаю, Ви якось розмовляли з дідком, бадьорий такий. Павло Івановичем звуть. Ви його знаєте? – Запитала Христина.

– Так він мій сусід з другого поверху. Важливий такий, ввічливий, – відповіла жінка.

– Будь ласка, залиште його адресу. Він уже два дні не заходить. Людина стара. На ноги скаржився. Я б зібрала пакетик, після роботи занесла. Мені не важко.

– Он будинок навпроти, третій під’їзд, другий поверх. Квартира направо.

Закінчивши роботу, Христина зібрала пакет продуктів для борщу. Поклала туди буханець хліба і ще по дрібниці. Дійшовши до квартири, вона подзвонила в дверний дзвінок, тиша. Штовхнула двері, відкрита. Христина трохи злякалася, але зайшла.

– Павле Івановичу, це Христина з магазину. Я продуктів принесла. Ви вдома?

– Заходь, дитинко. Я в дальній кімнаті. Встати не можу, нога розболілася.

Христина озирнулася, квартира була дуже запущена. Стояв стійкий запах гнилі і старості. З першого погляду було видно, що жінки тут немає вже давно.

– Павле Івановичу, я балкон відкрию, провітрити? Як Ви тут?

– Відкривай. Я дуже їсти хочу і чаю гарячого, – відповів їй Павло Іванович.

Вона на швидку руку приготувала вечерю, заварила чай і відкрила балконні двері. Весь балкон був завалений пакетами з її магазину з гнилими овочами. Христина жахнулася. З переляком подивилася на старого.

Павло Іванович, після ситної вечері, міцно спав. Обличчя його порожевіло, дихання було спокійне і рівне. Христина зітхнула і взялася за прибирання. Очистила весь балкон, вимила посуд, навела чистоту в квартирі. Павло Іванович навіть не прокинувся від її шуму.

Вона відправилася на кухню і зварила борщ.

– Оксана, це ти? За мною прийшла? – Пролунало з кімнати.

– Не лякайтеся, це я – Христина, – вона визирнула з кухні, – Я борщ зварила. Хочете?

Старий тихо заплакав.

– Пробач мені. Я все придумав, та сам повірив. Моя дружина, Оксана, вже давно на небесах. Я один живу. Знаєш, мені дуже погано без неї. Вона вставала завжди набагато раніше за мене і відразу йшла на кухню. Коли я прокидався, – почав розповідати він, – Завжди відчував запах котлет. Але найбільше мені подобався запах борщу. Ось я став купувати продукти. Кладу їх на стіл. А раптом, мені це все наснилося і я учую запах борщу. Моя Оксана зі мною.

Христина розгубилася, не могла підібрати слова розради.

– Не лякайся, – продовжував він, – Я не божевільний. Прекрасно розумію, що не буде цього. Не зважаючи я постійно купую продукти, а потім складаю на балкон. А зараз, коли відчув запах, правда подумав, що все це мені наснилося. Прости мене. А борщ я твій буду і навіть з великим задоволенням. Я з тих пір і не їв його.

Ось уже чотири роки, після цього випадку, Христина доглядає за старим. Хоч і купувати кожен день продукти Павло Іванович перестав.