Зрозуміла, що дарма повела чоловіка з чужої сімʼї. Вирішила піти до його колишньої дружини, нехай забере назад

Юля вийшла заміж та стала мамою в 19 років. А невдовзі після народження дочки чоловік пішов до іншої. Ось так просто взяв і пішов, але не забув сказати на прощання кілька слів. Мабуть, без цього він не міг піти.

– Наш шлюб був помилкою, – сказав він. — Сподіваюся, це ти розумієш.

– Чому помилкою? – Здивувалася Юля. – Я нічого не розумію. Адже нам було добре разом.

— Тому що я зустрів іншу жінку і зрозумів, що означає по-справжньому любити. Ти не маєш права судити, бо сама винна.

– Я винна? – Вигукнула Юля. – Але в чому?

— Ти винна в тому, що захопила мене, не переконавшись, що я справді тебе кохаю. А в результаті страждають двоє. Я і моя нещасна дочка, яка тепер ростиме без батька.

— А як же я? – Запитала Юля.

— А до чого тут ти? – здивувався він посміхнувся.

Юля із чоловіком сперечатися не стала і погодилася на розлучення. Відразу скажу, що не минуло й року після розлучення, як чоловік захотів повернутись назад. Говорив щось про те, що його відхід був помилкою, просив вибачення і таке інше. Але Юля не вибачила його. Сказала тоді, що пізно він схаменувся, що вона вже любить іншого і збирається за нього заміж.

Звичайно ж, жодного іншого не було. Юля його вигадала. Навіщо? Мабуть, бо образа ще не пройшла і хотілося зробити колишньому чоловікові боляче. А може, тому що справді не любила його. Вона взагалі нікого тоді не любила, окрім своєї дочки, в якій тільки й бачила сенс свого життя.

І подальші 19 років Юля виховувала доньку одна. Заміж так і не вийшла; хоч їй пропонували. Віддавала всю себе доньці та її вихованню, особливо не замислюючись над тим, що робитиме і як житиме, коли дочка стане дорослою.

Чому не замислювалася? Напевно, тому що не хотіла раніше думати про сумне, про те, що її по-справжньому турбувало. Юля не могла навіть уявити, що їй колись доведеться розлучитися з дочкою.

Але те, чого так боялася Юля, сталося. Донька стала дорослою. Закохалася, вийшла заміж і поїхала з чоловіком до іншого міста.

А Юля залишилася одна у великій квартирі.

— Кому тепер я потрібна, — думала Юля, сидячи на дивані в темній кімнаті.

Юля спеціально не включала світло. Так легше було думати про сумне, шкодувати себе та плакати.

Вона згадувала своє минуле, і на думку лізли різні думки. Навіщо тепер жити? Заради чого?

— А мені скоро 40! – казала собі Юля. — Треба щось вигадати. 40 – це так сумно. Хіба жінці можна про щось мріяти в такому віці? Та й про що мріяти, коли вже все позаду.

Навіть зустрічі із подругами не заспокоювали. Тому що у них та сама проблема. Усім скоро 40, проблеми у всіх однакові, а треба якось далі жити, якось влаштовуватись. Діти дорослі; щастя у особистому житті немає, що з заміжніх, що з незаміжніх, а попереду — невідомість.

– Головне, дівчата, – розмірковують подруги, коли збираються разом, – це точно знати, чого хочеш.

Юля погоджується з ними. Але тут же постає питання, а чого хотіти? І з’ясовується, що до ладу ніхто з них не знає, чого хоче від свого життя в цьому віці. Ось раніше, коли їм було двадцять і навіть тридцять, все було просто. Життя, взагалі, і його сенс, зокрема, для них були ясні та зрозумілі. Жодних питань на цю тему не виникало.

А тепер, коли цифра 40 ставала все ближчою, всі раптом перестали розуміти, заради чого живуть і чого хочуть від свого життя.

— Так не можна, дівчатка, — впевнено каже Юля, — треба щось вигадувати. Терміново.

— А що тут вигадаєш? – скаржаться в один голос подруги. — Коли чоловікам ми вже не такі цікаві, бо є ті, хто цікавіший.

А крім того, життя таке стрімке і швидке, що не помічаєш, як багато хто пішов кудись уперед, а ти вже десь далеко позаду всіх. І ми вже поступаємося багатьом не лише зовні, а й у освіті відстаємо. І не розуміємо вже багато з того, що сьогодні розуміє будь-яке двадцятилітнє дівчисько.

— От і думай тут, — каже Юля, — чи то чоловіка шукати, чи то освіту підвищувати, чи йти в ногу з життям і бути сучасним. Не знаєш, за що хапатися.

Дійшло вже до того, що Юлі починають снитися кошмари.

Востаннє їй наснилося, що її не пускають у розважальні установи через її вік. А чоловіки навкруги всі над нею насміхаються і пальцями тицяють.

– Ви тільки гляньте на неї, – кажуть чоловіки, вибагливо оглядаючи Юлю, – зовсім сором втратила. Їй майже сорок, а вона? Заміж дочку видала і йде, як ні в чому не бувало. І ще вимагає до себе якогось там відношення. Наче це не їй скоро 40, а комусь іншому. Що думає? Не зрозуміло.

— Та вони зараз такі, — погоджуються з ними інші чоловіки. — Совісті ну ні на гріш. Куди лише їхні діти дивляться.

— Хіба вони слухають своїх дітей? – дивуються треті чоловіки. — Ще мамами себе називають. Тьху, очі б не дивилися. Адже вони вважають себе найрозумнішими. Їм їхні діти не указ. Нафарбуються, одягнуться, не зрозумій як і у що, начебто так і треба. І ходять! Тільки дітей своїх ганьблять.

Від таких снів Юля прокидається у холодному поті. Вирішує терміново щось робити. Не знає з чого почати. Все треба. І вчитися треба; сучасною бути. Але найголовніше, їй раптом дуже захотілося заміж. Чому заміж? По-перше, тому, що саме цей стан вона так і не пережила повною мірою. А по-друге:

— Вчитися, кимось там стати, чогось досягти і бути сучасною — це від мене нікуди не дінеться, — розмірковувала Юля. — Успішною жінкою, яка йде в ногу з часом, можна в будь-якому віці бути. А от якщо не вийду заміж до 40, то не вийду ніколи.

Спочатку Юля вирішила припинити себе шкодувати. Вона більше не плакала наодинці у темній кімнаті.

– Все! – рішуче сама собі заявила Юля. — Досить сліз і переживань через дрібниці. Визначаємось і концентруємось на головному. А що для мене зараз головне? Правильно! Заміж вийти, доки не пізно. І не просто заміж, а по-справжньому коханню.

Почала Юля шукати, в кого закохатися. Виявилось, що це не так важко, як вона думала. Знайшлося відразу кілька охочих. Але є проблема. Вони всі одружені.

— Ой, дівчата, — каже Юля подругам під час чергової зустрічі, — не знаю, як і бути. Вони ж усі — одружені, і в усіх — діти.

— Головне, щоб подобався, — філософськи міркують подруги, — а що одружені з дітьми, то це навіть добре. Все одразу ясно і зрозуміло. От якби не одруженими були, тоді інша справа; тоді є, про що замислитись.

— Воно, звичайно, так, — погоджується Юля, — але з етичного погляду все це якось…

– Як? — дивуються подруги.

– Непорядно, – відповідає Юля.

– Чому непорядно? – дивуються подруги.

— Бо аморально, — впевнено каже Юля.

– Аморально – це коли любові немає, – відповідають подруги. — А якщо є кохання, тоді все прощається. Тож, подруго, якщо справді відчуєш, що любиш, то не сумнівайся.

— Ні, — впевнено каже Юля, — я так не можу. Зруйнувати чиєсь щастя, щоби на цьому своє будувати? Ні!

– Як хочеш, – байдуже відповідають подруги, – тільки не забувай, що тобі скоро 40.

Нагадування про вік псує настрій, але надихає на більш активні дії. І незабаром Юля закохується у Павла. І як закохається! Так що нічого і нікого довкола і не бачить, і не чує більше. Про чуже горе не думає, а мріє лише про своє щасливе життя.

А подруги, коли довідалися про щастя Юлі, раптом стали всі такі моральні та етичні.

– Він же одружений, Юлько, – в один голос кажуть тепер подруги, – і в нього двоє дітей! Як це? Невже поведеш батька та чоловіка з сім’ї?

— А як ви думали? – спокійно відповідає Юля. — Що я стоятиму, склавши руки осторонь, коли мені таке щастя посміхнулося. Та чи не ви вчили мене, що коли любиш, то все прощається? І що мені його дружина та діти, коли я тільки ним одним і живу, і дихаю. Я й не думала, що таке буває. Чула про кохання багато, але щоб отак, щоб сама, щоб у мене. Це щастя, дівчатка.

— А раптом він не піде від дружини? – хвилюються подруги. — Промурижить тебе років десять і кине? Тоді як?

— А ось і не замурижить, і не покине, — відповідає Юля. — А вже завтра він переїжджає до мене. І його дружина вже знає. Ось так. Він любить мене і готовий заради мене на все.

— Ну, якщо так, тоді, звичайно, — неохоче погоджуються подруги. — Але все-таки, подруго, маємо сумнів щодо того, що все у вас буде добре. Дуже гладко все у вас йде.

Але подруги даремно переживали та сумнівалися. Павло і справді переїжджає до Юлі і справді розпочав шлюборозлучний процес. Все це, звичайно, не швидко, оскільки є двоє дітей, але йде процес.

А у Юлі, можна сказати, почалося сімейне життя. Вона хоч ще й не дружина, але почувається дев’ятнадцятирічною. Вона щаслива. І її вже не лякає її квартира, бо вона в ній не одна, а з Павлом.

Але ось пройшов лише місяць, а Юля вже трохи інакше дивиться на своє життя.

— Ти чому така сумна, Юля? – Цікавляться подруги. — Невже з Павлом посварилися?

– Та ну його, – відповідає Юля.

— Ось тобі раз, — дивуються подруги. — Таке кохання, і на тобі! З чого раптом?

— Не раптом, — каже Юля. — А тільки хто ж знав, що Павло — це велика і примхлива дитина. Йому все не так і все не так. Та в мене донька таких істерик не закочувала, навіть коли була маленькою, які тепер він мені влаштовує, мало чи не щодня.

Подруги хочуть знати більше. Юля нічого не приховує і докладно розповідає про всі недоліки Павла.

— Так мужики вони всі такі, — кажуть подруги, — ти хіба не знала?

– Звідки? – Відповідає Юля. — Адже я заміжня, можна сказати, толком і не була ніколи.

Подруги — розгублені. Не знають, що сказати. А Юля теж — розгублена.

— Я дівчата, якщо чесно, тепер про одне мрію, — каже Юля подругам, — як би його назад до дружини відправити або будь-куди, аби знову одній залишитися. Пригадую, як мені було без нього добре, і плачу. Адже сама власними руками своє щасливе життя зруйнувала.

Ну, закохалася — це гаразд, з ким не буває. Але навіщо його до себе привела? Не розумію. Помутніння якесь у розумі. І замість того, щоб тепер займатися собою, я змушена вирішувати якісь його проблеми.

— А ти пробувала його того… ну вигнати? – цікавляться подруги.

– Натякала, – каже Юля, – але до нього не доходить.

— І не дійде, — кажуть подруги.

– Чому це? – не розуміє Юля.

— Тому що його й тут добре годують, — відповідають подруги. — І тому в нього наче захисний механізм у його свідомості. Ну щоб не розуміти, коли його виганяють. Ти йому навіть якщо відкритим текстом скажеш: «Пішов геть!», він не зрозуміє. А тим більше немає сенсу натякати.

— То що робити? — мало не плаче Юля. — Як же мені бути? Адже так хочеться бути щасливою. Хочеться нарешті пожити заради себе . А тут він!

А подруги спокійно так і кажуть:

— Сходи до його колишньої та поговори з нею. Скажи: “Так і так, винна, хочу все виправити”. Адже він ще не розлучився.

— Ви думаєте вийде? – сумнівається Юля.

— Звісно, ​​вийде, — запевняють подруги. — Він же зараз чого боїться?

– Чого?

— Що йому нікуди йти, — відповідають подруги. — Ось його свідомість блокує всі твої негативні вимоги. А якщо йому буде куди йти, то він дуже легко повернеться в своє колишнє життя.

— Дай Бог, — сказала Юля і рано-вранці пішла до колишньої дружини Павла на переговори.

Переговори виявилися тяжкими. Юля змушена була не тільки вислухати багато всього про себе, а й погодитись із цим. І плюс до того колишня дружина вимагала моральної компенсації.

– Скільки? – Серйозно запитала Юля.

— Ну… — замислилася колишня, — тут як хочеш, а менше ніж 20 тисяч доларів не можна.

Торгувалися довго. Тільки надвечір зійшлися на пʼять тисяч. Потиснули один одному руки та розійшлися.

І вже наступного дня за Павлом приходить його дружина і вимагає його повернення.

— Навіщо ти її пустила у квартиру? – кричить Павло.

Юля, звичайно, вдає, що сама ні сном ні духом, але при цьому весело підморгує колишній дружині.

— Так усім буде краще, Пашо, — сказала Юля. — А вона тебе кохає. І діти твої люблять тебе. Де татко? – Запитують. Ну, якщо вже так сталося, Пашо, змирись. Тобі ж буде легше. Значить така наша з тобою частка.

А колишня дружина поспішає.

— Я нікуди не піду, — кричав Павло, коли Юля почала збирати його речі. – Ви не маєте права.

— Ти там зареєстрований, Пашо, — заспокоювала його Юля, — там тобі буде добре. Не вередуй. Що я ще хотіла тобі покласти? Гаразд, якщо що знайдеться, я сама привезу.

Павло намагався ще щось говорити, благав залишити його тут, але це безрезультатно. Юля і таксі викликала, і допомогла навіть речі його спустити вниз, і доти дивилася слідом за машиною, яка назавжди відвозила Павла з її життя, поки та не зникла за поворотом.

Повернувшись до спорожнілої квартири, Юля посміхнулася. Вона почувала себе щасливою з трьох причин.

По-перше, у квартирі нікого, крім неї, не було, по-друге, вона тепер може, дійсно, жити тільки заради себе, а по-третє, завтра у неї день народження, їй виповнюється 40, і вона незаміжня!

Юля включила свою улюблену музику та почала танцювати.