Зробила знайомому всього один комплімент, а він уже готовий до РАЦСу бігти

На зустріч із давніми друзями я взагалі йти не хотіла: стільки справ накопичилося вдома, та й голова боліла. Але Олена все одно мене витягнула.

– Скільки можна сидіти у своїй раковині, Олена! Час давно у світ виходити і веселитися, а то після розлучення живеш як черниця, – жартувала вона наді мною, поки я одягала сукню і поправляла макіяж.

Чого в Олени не віднімеш, так це в її прямолінійності. Я справді після розставання з колишнім волію сидіти вдома. Не можу знайти в собі сили знову жити на повну котушку. Але треба змінювати свої звички!

У кав’ярню ми приїхали найостанніші, тому довелося пити штрафну.

– Ой, мамочки! – прошепотіла я, відчувши в роті шиплячі бульбашки й пекучий смак.

– Ось візьміть! – хтось акуратно вклав у мою руку чашку із водою, чому я була безмежно рада.

Тільки потім я змогла розгледіти обличчя мого рятівника. Звичайний чоловік, здається, це якийсь колега моєї Олени, я так і не зрозуміла.

Бачилися з ним кілька разів лише на спільних посиденьках. Каштанове волосся, середній зріст, щільна статура. Увагу привертали тільки величезні очі небесно-блакитного кольору. Тільки потім вдалося згадати, що його звуть Андрій.

Вечір йшов чудово: ми танцювали, розмовляли і ласували смачними стравами.

Якось вийшло, що в один момент ми з цим Андрієм залишилися одні за столом – інші пішли на перекур. Я вже була розслаблена і в мене розв’язався язик.

– У тебе найнеймовірніші очі, які я коли-небудь бачила! – вирвався в мене комплімент у бік Андрія.

Колега Олени не очікував від мене такого. Скажу чесно, я й сама була шокована своїми словами. Зазвичай я відмовчуюся на загальних посиденьках, а тут просто не змогла стриматися.

– Вау, перший раз мені красива жінка робить такий незвичайний комплімент, – зізнався Андрій.

Ну і якось бесіда закрутилася. З Андрієм було приємно спілкуватися – начитана і цікава людина. Але от як чоловік він мене взагалі не приваблював – не мій типаж. А от я виявилася цілком до смаку Андрія. Уже наступного ранку від нього надійшло кілька повідомлень у месенджері.

Хто дав мій номер телефону, навіть гадати не довелося. Знову Алька намагається прилаштувати мене.

Я для пристойності підтримувала діалог, хоча перебувала на роботі. На тверезу голову вже зрозуміла, що мені цей Андрій ось взагалі не потрібен. Спілкуватися можна, але щось більше – точно ні.

А ось знайомий мій уже будував далекосяжні плани.

– Чого ми тут із тобою, Олена, як підлітки мнемося? – здивував він мене дзвінком увечері. – Виходь за мене заміж!

Добре, що я сиділа за столом, інакше б точно впала на підлогу від такої пропозиції.

– Ми знайомі з тобою не так давно, яке ще заміжжя? – тільки й змогла із себе видавити.

Ну справді! Мені не щодня роблять пропозиції, та ще й малознайомі чоловіки. Андрій навіть не дав мені вставити й слова в розмову.

– Ось після твого компліменту в мене наче очі відкрилися! – зізнався він. – Відразу зрозумів, що ти та єдина, яка мені потрібна.

Ну приємно, звісно, але я взагалі не мала перед собою такої мети. Стосунки мені наразі не потрібні, з проблемами в житті б розібратися. Про це я повідомила Андрію. Але він уже будував плани на наше спільне життя, не звертаючи уваги на мій лепет.

– Думаю, що весілля можна зробити цього літа. Вийдуть чудові знімки! – розпинався він, поки я добирала ввічливі слова для відмови.

– Вибач, але заміж за тебе я не вийду! – нарешті мені вдалося вклинитися в цю маячню.

Моя відмова викликала просто якусь дивну реакцію.  Спочатку Андрій подумав, що я пожартувала, потім почав мене вмовляти не рубати з плеча. Уже наприкінці опустився до хамства після моєї двадцятої за рахунком відмови.

– Ось ти яка жорстока жінка,! – заявив мені мій “наречений”. – приманила компліментом, а тепер у кущі тікаєш.

Ще тиждень Андрій осаджував мене: то звинувачував у підступності, то жалібно просив сходити з ним до РАЦСу.

З чистою душею заблокувала цього ненормального. Але ось як тепер поводитися під час зустрічі на загальних посиденьках, не знаю.