– Живуть в чужій квартирі і нічого не хочуть міняти…

Дочці Алли Костянтинівни Ірі 35 років, вона живе окремо від мами з чоловіком Стасом і 10-ти річною донькою Діаною. Іра працює через інтернет перекладачем, а зять їздить на роботу в центр міста кожен день автобусом. Живуть дружно, щасливо, до батьків з обох сторін ставляться з повагою.

Причиною конфлікту  у відносинах зі старшими родичами стало те, що Іра з чоловіком нічого не роблять для того, щоб вирішити квартирне питання.

– Відразу, як 11 років тому вони одружилися, зняли собі однокімнатну квартиру, щоб ні з ким з мам не жити разом, – розповідає Алла Костянтинівна, – але тоді це було зрозуміло – найшвидший і доступний спосіб отримати особистий простір для своєї окремої молодої сім’ї.

Але роки йшли, а молоді й далі квартиру знімати, тільки з однокімнатної перебралися з народженням дочки у двокімнатну.

– Ви б хоч гроші відкладали, – зауважила якось мама Стаса, – все ж треба щось своє купувати, нехай і в іпотеку. У тебе зарплата хороша, потягнете, та й ми зі свахою поки в силах, допоможемо.

– Спочатку виправдовувались тим, – продовжує Алла Костянтинівна, – що Іра ще в декреті, а потім дочка і на роботу вийшла, так вони замість того, щоб гроші на своє житло відкладати, зняли трикімнатну.

Так в передмісті ціни за орендоване житло набагато нижчі, ніж в столиці, але Алла Костянтинівна вважає оренду, та ще й трикімнатної квартири, справжнім марнотратством.

– Ну навіщо трійка? – дивується вона, – У внучки є своя кімната, ви у своїй? Гроші краще б збирали, за ці роки, що знімаєте, вже солідний внесок за свою квартиру  лежав би спокійно!

– Нам так зручно, – каже мамі Іра, – є дві кімнати для нас і дочки, а ще одна велика, де можна усамітнитися комусь або провести час всім разом. Та й що ми б взяли в іпотеку? Двійка – це максимум. І точно так само б платили півтора-два десятка років.

– А Стас і зовсім сказав, – каже Алла Костянтинівна, – що своє житло – це одна морока. Що в Європі та в Америці багато хто живе все життя в орендованих квартирах і ні про що не паряться. Не розумію.

– За свою платити, – вважає Стас, – та ще ремонт робити та меблі купувати? Не хочу. Тут ми віддаємо в місяць певні гроші та ні про що не хвилюємося. перестали влаштовувати сусіди – переїхали й все. Або знайшли щось краще: сумки в руки й бігом.

– Так, мені подобається те, як ми живемо, – говорить Іра, – запропонують чоловікові щось в плані роботи, питань немає, зберемося і поїдемо, знімемо житло на новому місці. А зі своєю квартирою на переїзд так просто не наважишся, тим більше з іпотекою.

Сім’я не бідує, їздить влітку на південь відпочивати, а мами вважають, що живуть вони, як цигани.

– Більшість речей, – каже мама Стаса, – зберігають у нас, ось їм машинку пральну подарували родичі на 10-ти річчя весілля і що? Стоїть в мене, тому що у них в орендованій квартирі є машинка. І телевізор величезний, який купували в колишню квартиру, тепер у свахи припадає пилом, а в цій квартирі великий телевізор вже є. Зі свого тільки одяг, та посуд і мінімум кухонної техніки. Як кочівники якісь! Невже свого кута не хочеться?

– Це зараз, – каже Алла Костянтинівна, – вони молоді, повні сил, а потім, до пенсії? Троячку вже дорого буде знімати. Не буде чим чужому дядькові платити за оренду!

– А тоді Діана від нас з’їде, – каже Іра, – нам з чоловіком така велика квартира буде не потрібна. До пенсії треба ще дожити, та й багато чого може на той час змінитися.

Алла Костянтинівна починає думати, що молоді мають на увазі те, що і вона, і мама Стаса самотні, живуть обидві у двокімнатних квартирах і через пару десятків років ці дві квартири звільняться, інших-то спадкоємців у них зі свахою немає.

– Так прикро, – каже вона, – немов розраховують саме на це. Мовляв, навіщо нам паритися, скоро у нас і так все буде.

– Так що ти, мамо, – не витримала одного разу Іра, – живіть довго, що ти вигадуєш. Ми живемо так, як нам подобається, як нам зручно, без нічого. І зовсім не думаємо про ваші квартири. Ми, може, на південь переїдемо, дуже нам сподобалося там, де відпочивали в минулому році.

Про переїзд доньки з сім’єю Алла Костянтинівна теж думає з острахом: адже тоді вони зі свахою залишаться зовсім одні. А було б у дочки із зятем своє житло – так легко з місця не знялися б. Ось і хвилюється мама.