Жінка посварилася з своїм чоловіком в торговому центрі, після чого підійшла до дзеркала і не впізнала себе
Чоловік і дружина йшли торговим центром. Вони посварилися. Точніше, дружина посварилася. Причепилася до інтонації, пригадала старі помилки, висловила свою думку про розумові здібності чоловіка і сама себе завела. Ішла і злилася. Дивилася на чоловіка скоса. І думала.
Думала про те, який він непривабливий. Зовсім лисий став. Товстий такий. Одягнений якось неохайно, ось навіть речі гарні, але він умудряється неохайно виглядати. Він як старий, ось. Щоки бульдожі, кудлаті брови. Похмурий. Треба уникнути такого неприємного старого.
Вона зовсім інша. Їй не даси її роки, п’ятдесят вісім. Та й хіба це роки? Он зірки заміж виходять за молодих артистів та багатіїв, тільки сьогодні читала про таке. І вона стежить за собою, у неї гарна зачіска, ідеальний макіяж, гарна сукня, туфельки на каблучці. Вона така приваблива, елегантна і ще молода. І з таким старим бульдогом іде. І живе.
Ця дружина зайшла до магазину, чоловікові веліла на лавці чекати, там у холах стояли лавочки. А то соромно заходити з таким. Вибирала жакет, трохи взяла, пішла у примірювальну. І раптом по дорозі побачила жінку похилого віку. Віч-на-віч.
Зморшки, круги під очима, шия така зів’яла… І раптом ця дружина зрозуміла – та це ж дзеркало. На колоні по дорозі в примірочній дзеркало. І безжальне денне світло.
І знаєте, коли дивишся у дзеркало підготувавшись, – там одна людина. А коли раптово себе побачиш чи сфотографують зненацька, – інша людина виходить. Зовсім не така гарна. М’яко кажучи. Хочете дізнатися, як насправді виглядаєте – подивіться на свої випадкові фотографії… На ті, які зроблено, коли ви не очікували.
З дзеркала на жінку дивилася літня, м’яко скажемо, жінка. Здивовано і невдоволено дивилася. Відображення. Ось що це було. Вона сама. Ось хто це був.
І жінка постояла перед дзеркалом із речами в руках. Потім віднесла жакети на вішалку. І вийшла із магазину. Підійшла до чоловіка і сіла поряд. Взяла його за руку. І тихенько заплакала, притулившись до чоловіка.
А той нічого не розумів, засмутився, все питав: що трапилося, Свєточко? Ти чого? І дивився коричневими добрими очима з-під кущових брів. Майже сивих. Лисий товстий чоловік з добрими очима.
Який так постарів. І став негарним, – так думала дружина нещодавно. Поки не побачила себе в дзеркалі, по-справжньому. І не зрозуміла в одну мить, як і вона постаріла. Ми старіємо разом. Якщо випаде таке щастя. Тому що це щастя. Ось таке воно. Разом старіти.
Так вони сиділи на лавці удвох у величезному торговому центрі, під зеленим штучним деревом, яке ніколи не пожовкне. І не опаде його пластикове листя, – воно неживе. А живі старіють та змінюються. Просто іноді цього не розуміють. А потім розуміють.
І обіймають близьку людину. Не має значення, як вона виглядає, – важливо, що вона є. Поки що є. І ми є. Є діти та онуки. І ще є життя, яке можна жити – разом.
І дружина тихо вибачилася. “Пробач мені!”. А чоловік сказав, що взагалі не гнівається ні на що. І посміхнувся. І поцілував дружину. І сказав їй, що вона красуня. Він і справді так вважав.
І поки що поряд той, хто так вважає, – ми і справді красуні.