Жінка постійно слухає матір і не знає, що таке самостійність

34 роки тому я з батьками переїхала до Полтави. Тоді мені було 7 років. Подруг в новому місті у мене не було. Перший раз вийшла у двір. На гойдалці каталася дівчинка. Я сіла поряд і теж стала гойдатися. Познайомилася з дівчинкою. Вона була на рік старшою і вже ходила до другого класу. Дуже замкнута, але весела дівчинка. Це знайомство переросло згодом у дружбу.

Ми говорили й говорили. Потім дівчинку раптом різко підняла руку, подивилася на свій годинник і помчала додому. Навіть попрощатися забула. Тиждень я її не бачила. Тільки потім дізналася, що за десяти мінутне запізнення додому вона була покарана на вулицю аж на тиждень.

Ми росли, але подруга все одно поверталася додому по годинах. Її мама не любила, коли дочка затримувалася.

Ми росли, але звички залишалися. Коли ми були в старшій школі, то вона все одно не покидала двору і гуляла виключно на майданчику біля будинку. Ніякі вмовляння сходити з нами на іншу частину міста, в парк або на природу не працювали. Мама не дозволяла!

Вчитися я поїхала в Київ. Наше спілкування перервалося.

Раз чи два на рік я поверталася до батьків до Полтави. І через стільки часу біля під’їзду зустріла подругу, з якою в дитинстві грали. Розговорилися. Базікали близько години. А потім вона стала вибачатися і попрямувала додому.

Жінці вже 42 роки, а вона все боїться спізнитися додому. Коли я про це дізналася, аж настрій зіпсувався.

Ось так все життя і провела під чуйним наглядом мами.