Жінка була в розпачі, вона у всьому розчарувалася, а тут ще й донька заявила, що вагітна. І тут наче жінку напоїли життєвим еліксиром. Вона посміхалася крізь сльози, хоч і боялася, тривожилася, нервувала, злилася і раділа одночасно. Усі емоції наринули разом

Одна жінка розчарувалася у житті. Це надто гарні слова, – вона не розуміла, що з нею. Потрібно працювати на нестерпній роботі, доопрацьовувати до пенсії. Потрібно платити за квартиру. Загалом за все треба платити.

Треба дивитись у дзеркало на своє старе обличчя. Воно так швидко змінюється – як осінній лист, жовтіє і засихає. Зморшки. Тьмяний погляд. Хоч фарбуйся, хоч не фарбуйся – краще не стане. Старе ненафарбоване обличчя та старе нафарбоване обличчя – ось і вся різниця.

Чоловік, якого жінка палко любила, пішов від неї два роки тому. Просто взяв і пішов. Нещастя буває буденним, нічого цікавого, трагічного. Просто сказав, що зустрів іншу жінку. Потрібно бути чесним. Тому чесно говорю: я тебе розлюбив давно. Ми чужі люди. Два роки я люблю та живу. У мене нове життя.

Квартиру залишив поки що. Дочка ж росте, закінчила школу, вступила до коледжу на перукаря. Пішов. І життя пішло разом із ним. Теж буденно йшло життя, просто засихала жінка, в’янула. Але це так і має бути. Старість приходить, за нею – смерть. Жінка була майже неживою.

Отакі думки були у жінки. І ще в’язкі переживання через доньку, яка відбилася від рук. І живе своїм життям. І нічого не розказує. Дратується, просить гроші, кричить: “Відчепись від мене!”. І кудись іде вечорами, а що мати зробить? Дочці майже вісімнадцять. І мати їй не потрібна.

Жінка відчувала, що занурюється у хисткий пісок. Все втратило сенс. Робота, будинок. Будинок, робота. Вона перетворилася на робота, тільки на старіючого і сумного робота. У неживу. Так вона гадала. І думала про те, як тяжко збувати термін життя, – ніби довгий термін сидіти у в’язниці. Жінка розуміла, що скоро занедужає чи що трапиться, але що вона могла вдіяти? Це ж правда. Так і є.

І тут ще удар трапився. Дочка якось заридала у своїй кімнаті голосно, як у дитинстві. Відчайдушно і голосно так, плаче! Жінка виринула з мороку, кинула каструлю, яку тупо мила вже півгодини. Побігла до доньки.

А дочка, плутаючись у словах і захлинаючись у сльозах, повідомила, що її теж покинули. І вона тепер не хоче жити. До того ж, буде дитина через три місяці. Он живіт який уже. Ми збиралися одружитися, мовляв. А потім він передумав. Виїхав до іншої країни. Тепер я не хочу жити!

Так говорила дочка крізь сльози. Жінка спершу ледве на ногах утрималася. Ось удар так удар. І живіт так живіт. Як це вона переглянула таке?

А потім мати сказала дочці: “Не плач. Справа життєва. Подумаєш, поїхав. Як поїхав, так і приїде. Я йому покажу. А не приїде – так і добре. Навіщо нам такий? Я йому покажу! Не реви, я сказала!” Все нормально буде.

Дочка подумала, що мама остаточно збожеволіла. І перестала плакати. А мати її обняла, пригорнула до себе, поплескала по спині. І почала діловито розпитувати, чи була дочка у лікаря, чи стала на облік? Чи все гаразд? Чи братимемо академіку? Чи продовжиш навчатися? Я ж на пенсію виходжу скоро, але зможу підробляти і допомагати. Куди ліжечко поставимо?

Заклопотала. Забігала. Стільки справ! Стільки турбот! Незабаром малюк буде. Ось тоді тяготи і почнуться, звісно. Треба меблі переставити. Гроші також потрібні. Документи треба оформлювати швидше. Купувати потрібне. Потрібно в інтернеті все дізнатися, все подивитися, чого ж ти сидиш, Катюша? Діяти треба! А там побачимо!

Наче жінку напоїли життєвим еліксиром. Наче спало зле закляття. Наче Мертва Царівна прийшла до тями від глибокого сну і кинулася все перевіряти і міняти. Дочка з подивом дивилася на метаморфозу.

А жінка посміхалася крізь сльози, хоч і боялася, тривожилася, нервувала, злилася і раділа одночасно. Усі емоції наринули разом. Як світло у темну кімнату, як злива у пустелю… Жінка ожила. Хоча події були не такі вже й радісні.

Як і саме життя. Вона теж не така вже й радісна. Але так нічого. Жити можна. Коли є заради когось. Або заради чого.

Так потім говорила жінка, коли на дитинку дивилася. Жити можна. І треба. Тільки треба, щоби було, заради кого жити. І що жити. А решту якось переживемо. І ще покажемо тим, хто вчинив погано. Покажемо, як добре ми живемо. Навіть якщо не зовсім добре, але це є живе життя. І вона повернулася до жінки того вечора.

Треба жити. А там побачимо. Як вона сама казала…