– Зараз мама прийде. Просила її почекати. Мабуть, з внуком попрощатися хоче, або сама вирішила тебе виставити, вона давно про це мріє

Зараз ми з чоловіком розлучаємося, проживши всього два роки разом. Мені важко повірити в те, що я не розгледіла його суті відразу, боляче визнавати свою помилку. Я його дуже любила і вірила, що разом ми будемо щасливі.  Колишній чоловік хоче розміняти квартиру своєї матері, в приватизації якої він брав участь. Навіть судом мамі погрожує.

А розлучаємось ми тому, що після пологів я так ще і не прийшла в форму. Чоловік почав майже щодня затримуватися допізна на роботі, допомоги від нього з дитиною не було зовсім. Кожен його прихід додому супроводжувався лайкою й образами:

– Розсілася тут, корова. Краще б в зал походила.

– Тільки те й робиш, що жереш. Я не буду давати тобі гроші на їжу, можливо, хоч трохи схуднеш.

– Я буду спати у вітальні, а то на нашому ліжку ти стільки місця займаєш, що для мене там місця немає.

Я вважала, що поправилася я не дуже сильно – всього 10 кілограмів треба було скинути. Якщо чесно, я думала, що вони самі пропадуть, з часом, але до першого дня народження нашого сина я планувала влізти у свій 42 розмір назад.

Проблеми з чоловіком почалися відразу після виписки з пологового будинку. Він критично оглянув мій висячий живіт і заявив:

– Я думав, ти повернешся така ж, як раніше. Чому не попросила разом з дитиною ще й жир прибрати?

Подібні слова доводили мене до сліз, я говорила чоловікові, що від нервів у мене може пропасти молоко, але він, навпаки, радів:

– Сумішшю вигодуємо. А ще від нервів худнуть, так що спасибі мені скажи – для тебе стараюся.

Відразу після пологів займатися я не могла – мені робили кесарів розтин і перший час лікар заборонив займатися спортом, сказав почекати місяці півтора хоча б. Я б почекала, а ось чоловік зовсім з котушок злетів.

Моя свекруха, Ірина Степанівна, завжди була на стороні свого сина. Всю вагітність вона говорила, що дитину я нагуляла, що причепилася до чоловіка тільки заради квартири та все погрожувала виставити мене на вулицю. Ми жили у трикімнатній квартирі свекрухи, а сама свекруха жила однокімнатній, яку дали її покійному чоловікові на заводі.

Квартира Ірини Степанівни була приватизована і на мого чоловіка теж, він тоді був маленький. Від батька чоловік спадщину не отримав – чоловік Ірини Степанівни все заповів їй.

Свекруха була у нас нечастим гостем і до кожного її приходу я готувалася, як до війни: ідеально вилизана квартира, різна смакота на столі, чистий охайний чоловік у випрасуваній сорочці. Але їй завжди було все не те і все не так. У мене склалося враження, що їй просто подобалося мучити мене причіпками. Над жартами Ірини Степанівни наді мною вона сміялася разом з моїм чоловіком.

Тиждень тому, як грім серед ясного неба – чоловік прийшов додому зі стрункою дівчиною і наказав мені збирати речі, забирати піврічну дитину і котитися на всі чотири сторони. Я була шокована – він приволік якусь дівчину в наш дім, з валізами й сказав, що буде жити з нею, що жити зі мною він не може, що я викликаю у нього лише огиду.

Я, ковтаючи сльози, почала збиратися. До мами? Там і без мене не продихнути – брат з дружиною і дітьми плюс мама у двокімнатній квартирі. До подруг? Так кому я потрібна з маленькою дитиною на руках?

– Все, радуйся, буде у тебе нова невістка. Збирається вже. Хочеш, приходь, попрощаєшся? – чоловік голосно розмовляв по телефону зі своєю матір’ю. – Так корова вона, худнути не хоче, про мене не думає. Я одружився з худенькою, про те, що вона розжиріє, ми не домовлялися. З новою дівчиною познайомлю. А що дитина? Аліменти з офіційної зарплати. Не помре з голоду, навпаки – їй корисно буде поголодувати. Добре передам. Чекаю.

– Ей ти, – звернувся до мене чоловік, – Зараз мама прийде. Просила, щоб ти до її приходу не йшла. Мабуть, з внуком попрощатися хоче. А може, сама вирішила тебе виставити, вона давно про це мріє.

Я пішла вмиватися і зібрала всю свою силу волі в кулак: свекруха не побачить моїх сліз, пообіцяла я собі. Я буду глуха до її глузувань і сліпа до її переможної посмішки. Я буду триматися, чого б мені це не коштувало!

З ванни я вийшла з байдужим виразом обличчя – нехай роблять, що хочуть, а у мене є син і я буду жити щасливо заради нього, незважаючи ні на що!

Свекруха приїхала хвилин через 30. Вона з порога дала синові ляпаса і почала кричати:

– Ти з глузду з’їхав? Дружину з немовлям на вулицю, а сам тут розважатися будеш? Я тебе хіба таким виховувала? Речі свої зібрав, дівку свою забрав і пішов геть звідси! – Ірина Степанівна повернулася до мене.

– Ти! Сльози витерла, речі розклала. Давай дитину мені. Зараз бабуся з тобою посидить, ой чиї це такі маленькі пальчики? – почала сюсюкати свекруха з моєю дитиною.

Чоловік обурено заперечив:

– Ти мене виганяєш? У тебе совість є? І куди я піду?

– А куди дружина піде з дитиною на руках – тебе не цікавило! Ти не маленький, розберешся! – сказала свекруха.

Чоловік пішов, забравши свою дівку з собою, пригрозивши матері наостанок, що так цього не залишить. Ми з мамою чоловіка попили чай, вона пообіцяла, що допоможе, чим зможе.

– Можеш тут жити, скільки вважатимеш за потрібне. Не бійся – не вижену. Я, звісно, завжди знала, що мій син – не подарунок. Але що у нього немає совісті – була не в курсі. Все, що не реви. На завтра слюсаря викличу, щоб замки поміняв, на всякий випадок. Все я пішла.

А вчора Ірина Степанівна розповіла, коли приходила, що її син зібрався розмінювати її квартиру.

– Так і заявив – третина моя, ти повинна ділити. По-хорошому не продаси квартиру – в суд піду, змушу мені мою частку виплатити.- гірко зітхнула свекруха. – Де я помилилась?