За дідом доглядати мав я один, а потім всі родичі прийшли…

Мій дідусь був чудовою людиною і моїм приклдвм для наслідування: чесним, відповідальним, з хорошим почуттям гумору і, на превеликий жаль, занадто добрим. У діда була велика квартира в місті. Ще одну квартиру він купив і подарував своїй дочці, яка була моєю мамою.

Вийшовши на пенсію, дід вирішив виїхати подалі від міської суєти, ближче до природи. Він купив собі дачу і переїхав туди. Риболовля, банька, гриби-ягоди – дід не сидів склавши руки. Канікули у дідуся завжди були незабутніми: ближче до ночі, він розповідав мені страшилки, показував як майструвати всяку всячину і дозволяв те, що забороняли батьки.

В квартиру свою він пустив пожити мою старшу сестру, яка тоді ще тільки зв’язала себе узами шлюбу. На весіллі сестри мене не було – мені тоді було всього 10, я був там зайвий. Ми з нею взагалі, в силу різниці у віці, що не дуже ладнали.

Коли я вступив до інституту, дід став відчутно здавати позиції. Батьки поїхали жити ближче до моря, продавши нашу квартиру і купивши там невеликий будиночок. Сестра, яка народила вже 3 дитини в дідівської квартирі, відмовилася забирати дідуся до себе додому. Так і сказала:

– У нас і без нього народу вистачає, навіть нема де розвернутись. Ще за ним доглядати? Я не можу, у мене ніде. Мені його в домі не треба.

Дивно все-таки влаштований людський мозок: вона більше 10 років живе в квартирі діда, а вважає її своєю власною. Так навіть з почуття подяки – за ці роки в його житлі, могла б і забрати дідуся в його квартиру.

З гуртожитку я перебрався до діда в будинок. Зручності на вулиці, вода з колодязя, грубка і лежачий дід. Навіть в хвороби він не сумував і жартував. Було важко – дорога в інститут займала 1,5 години в одну сторону. Жили ми на мою підвищену стипендію і пенсію діда. Ми були, як казав дід, «суворими чоловіками» і задовольнялися малим.

Сестра приїжджала тільки для одного-привезти барахло, «яке обов’язково ще стане в нагоді». Вона навіть не заходила в будинок:

– Ненавиджу запах хвороби, мене знудить.

Її чоловік розвантажував всякий непотріб до нас в сарай і вони їхали. Коли дідові треба було в місто, у сестри ніколи не було часу, щоб його звозити. Їй було абсолютно плювати на діда. Вона навіть дзвонила тільки з одного приводу: дізнатися, чи живий він ще. Кортіло їй спадок отримати:

– Будинок собі забереш, а на квартиру навіть не думай претендувати – вона моя.

Діда якщо і засмучувало подібне ставлення старшої внучки, то він цього не показував. Я закінчив інститут і влаштувався на роботу. Ми з дідом зажили – у нас на столі почала з’являтися ковбаска. Я зміг би відвезти діда на яке-небудь краще обстеження, але він відмовлявся:

– Недовго мені залишилося. Краще дівчину заведи собі, а то один, як сич.

Накаркал дід. Моя красуня мені зустрілася. Вона кинула роботу і переїхала до нас в глушину, влаштувалася працювати листоношею. Її не злякала ні грубка, ні відсутність водопроводу. Вона подружилася з дідом. Кожен раз, коли вона відверталася, дід показував мені «палець вгору».

Напередодні своєї смерті, дідусь покликав мене на розмову, ніби відчував:

– Квартира – твоя. За той час, що твоя сестра живе там – вона цілком могла заробити собі на житло. Якби вона забрала мене до себе – ти вже вибачай, я б залишив свою нерухомість їй. Ти натерпівся через мене, мене кинули твоя мати і сестра, але не ти. Я хочу, щоб ти мені пообіцяв: ти не віддаси квартиру сестрі. А то знаю я, який ти совісний. Обіцяй!

Я обіцяв. А вранці діда не стало. Не стало цілої епохи в моєму житті. За спадщиною приїхали всі. Після похорону, звісно. Нікому не хотілося його оплачувати. Гроші, гідно провести діда в останню дорогу, мені дали батьки моєї майбутньої дружини. Мати з сестрою кидалися одна на однну, сварились за дідову троячку.

Коли нотаріус сказав, що є заповіт, вони були в шоці. А дізнавшись, хто спадкоємець, вони ледь мене не заклювали. Якби дід не взяв з мене обіцянку, я б відмовився від квартири. Але я обіцяв. Мати вважала, що я повинен віддати квартиру їй. Сестра – що це взагалі її квартира і що вона не пустить мене на поріг.

Так це навіть просто не по-людськи: доглядати за хворою рідною людиною – не панська справа, а панська – ділити його спадщину. Сестру я виселив. Квартира залишилася мені з боргами і в напівзруйнованому стані – вони винесли все, що можна було відірвати.

Я одружився, дружина зараз вагітна. З ремонтом дуже допомогли мої другі батьки – теща з тестем. УЗД показало, що буде син. Дружина зворушила мене, дорослого мужика, до сліз, запропонувавши назвати сина на честь діда.

Мати зі мною не спілкується, а сестра вважає, що я її пограбував, адже «ми ж з нею домовилися, що квартира – її, а будинок мій».