З Іри всі сміялися. Працює за крихітну зарплату, копійки свої перераховує, але бігає в ресторан каву пити. Та ким вона себе уявила! Але згодом всі почали їй заздрити
З однієї жінки всі сміялися. Дуже сміялися, коли колега зобразила цю жінку. Як та сидить поважно, прямо, п’є каву з філіжанки й пихато, зарозуміло дивиться кудись у далечінь. У ресторані! Так от куди вона ходить і як розважається, ця Іра! У кишені дирка від бублика, крихітна зарплата, сама як сіра мишка, а ходить у розкішний ресторан!
Там величезна вітрина, от колега й побачила Іру за столиком. А потім зайшла і з дверей ще роздивилася, хіхікаючи. Бо й справді смішно, – скромна службовця з убогої контори сидить нахабно за столиком у такому розкішному місці.
Іра раз на місяць ходила до ресторану. Вона відкладала гроші на це, дуже акуратно та стійко. Знаєте, скільки там коштувала чашка кави та тістечка? Краще не знати, щоб не крутити пальцем біля скроні, як колеги Іри. Це вищого класу заклад для багатіїв. А зовсім не для Іри!
Тим більше, її не любили у ресторані. Хіба це замовлення: кава та тістечко? Але заклад високого класу, тому обслуговували дуже люб’язно, аристократично. Тільки надто швидко, так здавалося Ірочці. Не встигаєш до кінця насолодитися розкішшю, тонкими ароматами, майже прозорою порцеляною… Надто вже швидко обслуговують, єдиний недолік…
Але Іра завжди залишала чайові, а як же? І не засиджувалася, – це поганий тон, засиджуватися. Оплатить і йде, намагаючись тримати спину рівно, у своїй єдиній “вихідній” сукні з мереживом. І це було щомісячне свято, гульба, шалена витрата. Але то була мрія.
Тільки в ці хвилини, за чашкою кави, у чудовому старовинному залі, Іра почувала себе по-справжньому живою. Справжньою. Це було її справжнє життя, ця мрія. І нічого було не шкода для того, щоби півгодини пожити своїм справжнім життям. Бути щасливою та бути собою. Скільки коштує півгодини справжнього щастя? Ось, то й воно…
Ірочка жила зі старенькою мамою. І самій Ірі було під п’ятдесят. Але її всі звали “Ірочка”, – така вона була маленька і тендітна. Сіренька мишка Ірочка. І ось на тобі! – проводить час у розкішних ресторанах! Усі реготали та жартували. Це і справді було комічно…
А Ірочка тихо посміхалася і не відповідала, хоч сльоза іноді котилася. Їй не за себе було прикро. За мрію.
І щомісяця вона ходила пити каву у цей старовинний чудовий ресторан. Їй же треба було бути живою хоч раз на місяць.
А потім за столик до Ірочки підсів дуже приємний чоловік у елегантному костюмі. Якийсь захід готували в ресторані, вільний був лише столик Іри біля входу. Чоловік теж каву замовив. І крихітну порцію солодкого тягучого напою в іграшковій чарочці. Дуже гарний зелений колір. Чудово виглядало замовлення і чоловік.
Чоловіка звали Євген. І вони з Ірочкою миттєво покохали один одного, виникло почуття. Немов вони домовилися зустрітися в цій залі, і зустрілися. Домовилися років сто тому. І ось побачились нарешті!
Євген очей не зводив з Ірочки, прекрасних карих очей. А Ірочка розквітла й усміхалася радісно, від щастя, від кохання. Вони зустрілися і назавжди залишились разом.
Думаєте, Євгеній багач? Та нітрохи не бувало. Він цілком звичайний науковий співробітник із дуже скромною платнею. Але раз на місяць він одягав єдиний дорогий костюм, краватку зав’язував ідеально, а потім вирушав до ресторану, щоб випити кави.
Спочатку він не перетинався з Ірочкою. А потім настав день, коли вони перетнулися. Ідеально. Та назавжди.
Немає нічого порожнього у наших бажаннях та мріях. У наших спонуканнях, якщо вони нікому не шкодять. Щось тягне нас до мрії та зустрічі. Ми йдемо туди, куди веде нас серце. Туди, де ми почуваємося живими. Туди, де на нас чекає наша людина, – вона теж прийде туди. Так буває.
Ганна Кір’янова