– Їсти ви дуже любите, то приїжджайте і хоч раз допоможіть! – розлютилася я на сина. А то набридли своїм непрохідним нахабством, слово честі! Що син, що невістка – по тридцять років лобам, а мізків, як у підлітків. Нікому вони нічого не винні, нікому нічим не зобов’язані.

У нас вже дуже давно є город. Це спочатку був город моїх батьків, а потім перейшов у спадок мені. І щороку ми його обробляємо.

Коли син був маленьким, ми його не залучали до роботи на городі. Ну, якщо тільки для себе ягід збере і від нудьги походить з лійкою по грядках. Толку мало, але й шкоди ніякої. Я просто пам’ятаю, як мене в дитинстві ганяли на той город і як я його ненавиділа. Це вже потім прийшло усвідомлення, що город – це потреба.

Для своєї дитини я такого не хотіла, тому й не змушувала там нічого робити. До того ж допомоги від маленької дитини обмаль: за нею око та око потрібне.

Коли син уже закінчив школу, ми знову його не залучали. Там і вступ, і випускні іспити, дитині явно не до городу.

Наступні роки теж пройшли повз сина. Він рік навчався, потім травень-червень сесія, а потім йому треба було відпочити. Він зазвичай влаштовувався на підробіток, до серпня заробляв грошей і їхав відпочивати.

Відучився, отримав диплом, влаштувався на роботу і вирішив одружитися. Там дівчинка з ним давно вже була, так що весілля не стало несподіванкою, а з весіллям почали поспішати, бо невістка завагітніла.

Знову город мимо, бо молодій сім’ї і без нас не до нас. Син орав, потім малюк народився. Загалом помічники з них ніякі. Але при цьому, поки син навчався, коли він одружився, ми з чоловіком постійно постачали його, а потім і його сім’ю, овочами зі свого городу. І фруктами, звісно.

У студентстві син возив мішками до свого гуртожитку картоплю, забирав закрутки, компоти, варення, загалом, не соромився. Із початком сімейного життя нічого не змінилося.

Коли малюк підріс, ми з чоловіком стали натякати, що непогано б приїхати та допомогти. Хоча це навіть не натяки були, а в лоба їм казали, що потрібна допомога.

А то син такий молодець: зателефонує, спитає, коли ми на дачу збираємось, попросить то одне привезти, то інше. Невістка ще чогось замовить.  Я кажу, ви б приїхали та самі зібрали, ну і допомогли б нам там-сям. Але молодята відразу ж вдавали, що натяків не розуміють, зводили слова до жарту, тема замилювалася.

Таке було не раз, не два. Це вже років чотири триває. Але терпіння, навіть таке залізне, як у нас, має властивість добігати кінця.

Ми з чоловіком, зрештою, не молодіємо. Нам уже важче проводити якісь роботи. Але покупні продукти ми їсти не можемо, вже звикли. Таке відчуття, що воскові муляжі їси. На ринок їздили, то там такі ціни задирають, що можна без штанів залишитися! Тож город оброблятимемо поки ще на це будуть сили.

Ось нещодавно знову син зателефонував, почав з’ясовувати, коли поїдемо, що привозитимемо. Почало диктувати замовлення, що їм з дачі від нас потрібно. Начебто в магазині замовляє.

Я знову сказала, що вони можуть поїхати з нами. Але син вважав за краще зробити вигляд, що мій натяк не досяг його розуму. Але цього разу відпрацьована методика ухилення не пройшла.

– Їсти любите, то приїжджайте і хоч раз допоможіть! Ми з батьком що, коні, щоби одні це все тягнули? – розлютилася я.

У трубці повисла мовчанка, а потім син крижаним голосом заявив, що все зрозумів, йому від нас нічого не треба. Після цього кинув слухавку. Образився він!

А я не шкодую про свої слова. Ми скільки часу в м’якій формі говорили, що допомога була б не зайвою, але вони не помічали. Ось тепер і нарвались. Нехай подумають над своєю поведінкою. Якщо щось розумного надумають, то ласкаво просимо.