Їй стало шкода нерідного внука

Любов Михайлівна сама виховувала сина з шести років. Її чоловік раптово помер, а вдруге вона заміж не вийшла. Сама працювала і  старалась, як могла.

Вона завжди була суворою жінкою, але справедливою. Правда оцінювала вона всіх спочатку з негативної точки зору. Так, вона вважала, буде не боляче, якщо людина раптом колись тебе зрадить.  Природно, що до всіх дівчат свого єдиного сина вона придивлялася з особливою скрупульозністю. Хіба мало, а раптом що серйозне буде між ними. Але Андрій одружуватися не збирався, тільки дівчат перебирав.

Раптом він привів до матері Вероніку,  вона була розлучена і мала трирічного сина. Сказати, що Люба була в шоці – нічого не сказати. З сином воювати не стала, але ясно дала зрозуміти невістці, що близьких відносин між ними не буде. Ніколи. Але квартиру зняти молодим  допомогла.

Так і зажили, у свята приходили до Люби діти, але холодно вона їх приймала. За етикетом, так би мовити. Дружині Андрія, Вероніці, це було не дуже приємно. Але, заради чоловіка вона готова була це терпіти, тим більше свекруха особливо в їх життя не лізла. Віктора, сина Вероніки, Любов Михайлівна не ображала – при зустрічі завжди намагалася дати щось хлопчику. Жінка вважала, що діти, на відміну від дорослих, ніколи ні в чому не винні і апріорі зла нести не можуть. Віктор називав її бабусею і непорозумінь між нею та матір’ю не помічав.

Одного разу Люба прихворіла і була не в дусі. А тут їй подзвонила Вероніка, щоб запитати її, чи піде вона в кафе на день народження Андрія. Свекруха зачепилася за слово і холодно, дуже холодно посварилася з невісткою. Вероніка аж розплакалася в кінці розмови.

На день народження сина вона не пішла. Розуміла, звичайно, що тоді перегнула палицю, але переступити через свою гординю жінка не могла. Це її принизить. Так і просиділа цілий день в квартирі в надії, що їй зателефонують. Не передзвонили.

Вночі, десь годині о третій, коли вона тільки-тільки заснула,  її телефон задзвонив. Жінка не стала обурюватися, адже вона сама так чекала цього дзвінка …

Але це був не Андрій і навіть не Вероніка. Сухий офіційний чоловічий голос назвав її по імені-по батькові. Люба відповіла ствердно. Далі голос запитав, чи знайомі їй Андрій і Вероніка. Жінка і це подтверділа. А потім голос байдуже видав: “Вам потрібно під’їхати в морг для упізнання тіл”.

Люба тихенько сповзла по стінці. У трубці ще чогось говорили, але вона була вже не тут. Хвилин через тридцять Люба перелякалася – а як же Віетор? Про нього голос чомусь нічого не сказав. Жінка почала збиратися, при цьому повторюючи як заведена “Це помилка, це якась помилка”.

Але помилки не було – на холодних столах лежали її діти. Автомобільна аварія, в неї вони потрапили, коли їхали з кафе. Документів у них з собою не було, добре, що хлопчик згадав телефон бабусі …

-Хлопчик? – спитала Люба, – Де він?

Їй пояснили, що хлопчика віддали в притулок до з’ясування обставин. Жінка рвонула туди. Їй плювати було, що зараз ніч. Їй терміново потрібно було забрати те єдине, що у неї залишилося від сім’ї. Внука …

І нехай хоч хтось скаже, що він їй нерідний. Вона і так занадто багато втратила через свою дурну гордість …