Їдучи в пологовий будинок, я до останнього не хотіла відпускати мамину руку…

Моє життя почалося жахливо. Я народилася в неблагополучній сім’ї. З самого дитинства мамі я була зовсім байдужа, а хто мій тато –  навіть уявити не могла, залицяльники і чоловіки в нашому домі надовго не затримувалися. Можливо, що моє життя також проходило б по такому сценарію, адже я не бачила світла, тільки безнадійність.

У чотирнадцять я вже спробувала алкоголь, курити почала ще раніше. Постійні прогули в школі, погана успішність, я не була нікому потрібна. Хіба могла я зрозуміти підлітком, що сама усвідомлено ламала своє життя, а направити було нікому, і я котилася вниз з неймовірною швидкістю.

Але у долі були інші плани. На своєму шляху я зустріла Анну Петрівну, літню медсестру з лікарні, саме вона притягла моє п’яне тіло до себе в дім, відмила, на ранок напоїла міцним чаєм з домашнім пирогом.

Було дуже соромно, мені не читали ніяких лекцій і нотацій, жінка тільки запитала: «Чи хочу я так далі жити?» Якщо ні, то вона допоможе. І дійсно допомогла, хоча не повинна була, адже вона  абсолютно чужа людина.

Не скажу, що зміни давалися легко. Пити і курити я кинула, але зі школою було важко. Мало того, що мене не сприймали вчителя всерйоз, так були набагато великі хвости, але я вчила, намагалася, адже була людина, яка повірила в мене. Школу я закінчувала міцним середнячком, навіть вступила на бюджет, чим дуже здивувала своїх вже колишніх однокласників.

Ось уже за плечима вуз, перша робота, коханий чоловік поруч. Про Анну Петрівну я не забувала, вона була моєю мамою, рідною і близькою людиною. Саме з нею першою я поділилася новиною, що скоро стану мамою. Чим більше зростав мій живіт, тим гірше ставало зі здоров’ям у мами, але вона все одно залишалася такою ж усміхненою і позитивної, ніколи не скаржилася.

Тільки від знайомих лікарів я дізналася, що у неї рак останньої стадії, і жити залишається дуже мало. Через кілька місяців дорога мені людина  навіть не могла встати з ліжка, мучили сильні болі, з якими ледве-ледве справлялися навіть наркотичні знеболюючі, я від неї не відходила.

Коли їхала в пологовий будинок, то до останнього не могла залишити Анну Петрівну, відпустити її руку, було відчуття, що більше ми не зустрінемося. Так і вийшло, перший крик моєї дочки збігся з моментом, коли втомлена душа мами покинула тіло.

Якщо раніше я роздумувала, як назвати доньку, то тепер точно знала, що вона буде Анною, в честь самої доброї, чесної і безкорисливої людини.

Найнеймовірніше, що у моєї дівчинки яскраві блакитні очі, хоча у мене і чоловіка – карі, і дивляться вони зовсім не з дитячою серйозністю. Дуже хочеться вірити, що душі відроджуються, повертаються до нас, в світ живих, за свої земні заслуги.