Єлизавета у всьому намагалася догодити своїй свекрусі, але та не розуміла, що всьому є межа

— Моя мама житиме з нами, я так хочу, — рішуче заявив Аркадій. — А ти, Єлизавето, так як моя дружина й любиш мене…

– Люблю, – поспішила повідомити Ліза.

— Не перебивай, — суворо вів далі Аркадій, — бо я зіб’юся і забуду, що хотів сказати. А оскільки ти моя дружина і любиш мене, то в усьому мусиш мене підтримувати. Моя мама багато для мене зробила, багато через це зазнала, і вона заслужила, щоб разом зі мною розділити радість проживання в шикарній квартирі, яку ми купили.

Говорячи «ми купили», Аркадій мав на увазі, що вони разом із Лізою обирали квартиру. Але купувалась квартира на її гроші.

— Та заради Бога, Аркаша, — відповіла Ліза, — ти так гарячкуєш, слово честі, ніби йдеться про щось надприродне. Все нормально. І якщо ти хочеш, щоб твоя мати жила з нами, і сама Ольга Павлівна не проти…

— Вона не проти, — впевнено відповів Аркадій, — навпаки, дуже хоче.

– Нехай живе. Тут дев’ять кімнат, три туалети, чотири ванни, дві кухні, місця всім вистачить. Одного не зрозумію, що за радість їй жити із сином та невісткою? Втім, це не моя справа. Напевно, вона має на те свої резони.

— Резони, Єлизавете, одні: бути поруч із тими, кого вона любить.

І наступного дня Ольга Павлівна переїхала на нову квартиру.

— Як вам спалося на новому місці, Ольго Павлівно? – запитала Ліза під час сніданку у вітальні.

— Дякую, Лізонько, добре.

— Кімната, яку ви обрали, вас влаштовує?

– Влаштовує.

— Якщо щось потрібне ще, ви кажете. Не соромтесь.

— Ти, Єлизавете, мабуть, думаєш, що свекруха в тебе нахабна, так? — спитала Ольга Павлівна. — Влізла до вашої сімʼї, зайняла найбільшу кімнату.

— Та ну Ольга Павлівно. Що ви таке кажете. Нічого такого не думаю.

– Думаєш, думаєш. Я знаю. Сама невісткою була і пам’ятаю, як мати твого батька, Аркадію, — з цими словами Ольга Павлівна суворо подивилася на сина, — усю кpов із мене випила.

– Але, мамо! — тихо й обурено вигукнув Аркадій. — Хіба так уже треба про це згадувати? Тим паче за сніданком.

— Не груби матері.

— Я не грублю, мамо. Просто, коли був живий татко, ти собі такого не дозволяла.

— Я багато чого собі не дозволяла, доки був живий твій татко. Говорити, що хочу, не дозволяла. Робити, що хочу, не дозволяла. Собаку і ту не дозволяв собі завести.

— Ольга Павлівна, — сказала Ліза, — тут ви можете робити все, що хочете.

— Ні, ні, — поспішила сказати Ольга Павлівна. – Навпаки. Я це все до того й сказала, що чудово розумію, як складно двом жінкам ужитися на одній кухні.

– У мене тут дві кухні.

– Ах та. Дійсно, дві. Я й забула.

— І одну кухню, Ольга Павлівно, я віддаю на повне ваше розпорядження.

– Дякую. Це так мило.

– Немає за що.

– Одне питання.

— Слухаю вас, Ольго Павлівно?

— А мою кухню хтось буде прибирати?

— Ви, Ольго Павлівно. Адже вона ваша. Ось ви там і прибирайте. А я буду займатися своєю кухнею.

Ольга Павлівна замислилась.

— Вас щось бентежить, Ольго Павлівно? – Запитала Ліза.

— Ні, але… Несподівано. А можна зробити так, щоб господаркою на своїй кухні була я, а прибиранням і рештою на ній займалася б ти?

– Я зрозуміла. Ви не бажаєте займатися брудною роботою.

— Якщо щиро, не хочу. Все життя тільки й робила, що займалася брудною роботою. Можна мені хоч зараз від цього відпочити.

— Ну, звісно, ​​можна. Відпочивайте. Я найму прибиральницю, і вона займатиметься прибиранням на вашій кухні.

– Прибиральниця? Не ти?

– Прибиральниця. А що? Ви хотіли, щоб я цим займалася?

— Мені б так було зручніше. Я тоді могла б робити тобі зауваження, що ти не так прибираєш кухню і неправильно миєш посуд.

— Але якщо вам так зручніше, то гаразд. Я сама прибирати на кухні і митиму посуд на вашій кухні.

— А готувати на моїй кухні хтось буде?

– Ви.

– Ні, Ліза. Так не піде. Я хочу, щоби це робила ти.

– Чому я?

— Тоді я зможу робити зауваження, що ти неправильно готуєш.

— А навіщо мені робити зауваження?

— Чи бачиш, у чому річ, — відповіла Ольга Павлівна і знову подивилася на сина. — Бабуся Аркадія постійно робила мені зауваження.

– Але, мамо! Коли був живий татко, ти не дозволяла собі…

— Я тобі вже казала, Аркадію,— не дала договорити сину Ольга Павлівна,— що я багато чого собі не дозволяла. Слава Богу, ті часи скінчилися, ти одружився, і я тепер живу з вами.

Ольга Павлівна подивилась на невістку.

— Довгі роки, — пояснювала Ольга Павлівна, — я жила надією, що настане час, і я так само буду когось контролювати та критикувати. І тільки це давало мені сили зносити все те, що щодня на мене обрушувала моя свекруха. Розумієш?

— Розумію.

— Це на підсвідомому рівні. І я не можу цьому протистояти.

— І не треба протистояти, Ольга Павлівна. Виплескуйте на мене всі ваші підсвідомі психологічні проблеми скільки хочете. Не стримуйте негативні емоції. Я люблю вашого сина і хочу, щоб у мене була здорова свекруха.

— То ми домовилися? Коли ти готуватимеш, я стану пхати свій ніс, лізти тобі під руку, говорити, що ти все робиш неправильно.

– Домовилися.

Аркадій важко зітхнув. І це змусило Ольгу Павлівну згадати ще дещо.

— А на чиїй кухні харчуватиметься мій син і твій чоловік? — спитала вона.

— А де ви хочете, щоб він харчувався? – Уточнила Ліза.

– Навіть так?

– Тільки так.

– Тоді я ще не вирішила, – відповіла Ольга Павлівна. — З одного боку, хотілося б, щоб мій син їв у моїй кухні. А з іншого боку, навіщо тоді дружина? Правильно?

— Як вирішите, так і буде, Ольго Павлівно, — відповіла Ліза. — Бо мені байдуже. Я звикла їсти у вітальні, а не на кухні.

— У такому разі, Лізонько, якщо ти не заперечуєш, нехай він харчується у вітальні, але з твоєї кухні.

– Я не заперечую.

Пройшов тиждень.

І Ольга Павлівна відчула, що їй чогось не вистачає для того, щоб почуватися по-справжньому щасливою свекрухою.

— Начебто все є, — скаржилася вона подругам, — а чогось не вистачає.

– Чого?

– Не знаю.

– Заміж тобі треба, – радили подруги.

– Заміж?

– Ну так. А то чого ти все одна й одна.

І невдовзі Ольга Павлівна привела до хати чоловіка.

— Знайомся, Ліза, — сказала Ольга Павлівна, коли привела на сніданок у вітальню суворого на вигляд чоловіка. — Це Ігор Іванович.

– Дуже приємно, – відповіла Ліза.

— Він зі мною тут житиме. Ти не заперечуєш?

– Не заперечую. Живіть.

— У такому разі нам потрібна ще одна кімната.

– Заради Бога.

— Для Ігора Івановича.

– Я зрозуміла.

— Бо до нього приходитимуть друзі, а вони мені не подобаються. Думають дуже, коли збираються разом.

– Нехай приходять.

— І бажано, Лізонько, щоб ця кімната була не поряд із моєю. А то, коли вони шумітимуть, заважатимуть мені спати.

– Добре, – відповіла Ліза. — Кімната Ігора Івановича буде в іншій частині квартири. Після сніданку я покажу вам вашу кімнату.

У відповідь на це Ігор Іванович криво посміхнувся і повідомив, що сьогодні п’ятниця і тому вже сьогодні ввечері до нього прийдуть його друзі та, швидше за все, залишаться ночувати.

Пройшов місяць.

І знову Ольга Павлівна відчула, що їй чогось не вистачає для того, щоб почуватися по-справжньому щасливою свекрухою. Ігор Іванович її вже не радував, і взагалі вони рідко бачились. Він багато часу проводив з друзями в іншій частині квартири і Ольгу Павлівну відвідував рідко.

— Заведи собаку, — порадили подруги. — Адже ти мріяла. В дитинстві. Пам’ятаєш?

– Пам’ятаю.

— Собака не зрадить.

— Якого саме собаку?

– Дога! А краще пару. Доги – вони гарні. Ти тільки уяви, як цією квартирою бігатиме пара чорних догів. Якщо, звичайно, твоя невістка не заперечуватиме.

— Вона не заперечуватиме, — махнувши рукою, недбало відповіла Ольга Павлівна.

– Звідки така впевненість?

— Швидше за все, вона в чомусь дуже сильно завинила перед моїм сином, — відповіла Ольга Павлівна, — чи має якусь іншу неприємну історію, яка й змушує її покірно виконувати будь-які мої вимоги.

І за тиждень по квартирі почали бігати доги. А ще за тиждень Ольга Павлівна привела до хати свою шкільну подругу і зажадала кімнату для неї.

— Ігор Івановиич відмовляється зі мною ходити виставками та театрами, тому я запросила її в гості, — пояснила вона невістці.

– Я все розумію, – відповіла Ліза.

А через місяць з’ясувалося, що Ольга Павлівна чекає на дитину.

– Нічого страшного, – заспокоювала Ліза свекруху. – Ми впораємося. Я вам допоможу. Тим більше, що і я теж чекаю на дитину.

А невдовзі Ольга Павлівна сказала, що їй потрібна ще одна кімната.

– Навіщо?

— Ігор Іванович зробив мені пропозицію. І ми вирішили одружитися. А тепер до мене хоче приїхати його мати.

– Не проблема. Нехай живе.

— А де вона господарюватиме? Адже у нас лише дві кухні!

— Ми переробимо одну кімнату під кухню для вашої свекрухи, Ольго Павлівно. Не хвилюйтеся. Думайте про дитину.

А через півроку, коли в Лізи народилася дівчинка, а в Ольги Павлівни — хлопчик, Аркадій сказав, що втомився від того, що відбувається у них у домі, і тому покохав іншу жінку і тепер йде Лізи.

— І маю до тебе одне прохання, — сказав він. — Навіть не прохання, а вимогу. Ти ж поважаєш мою маму?

— Звичайно, я поважаю твою маму, Аркадій, — відповіла Ліза. – А в чому справа? Що ти хочеш щоб я зробила?

— Будь ласка, прослідкуй за тим, щоб у неї тут все було добре. Тому що вона — моя мама, багато чого зазнала, перш ніж мене виростила, і заслуговує на все, про що мріяла.

– Коханий, – відповіла Ліза, – я, звичайно ж, поважаю твою маму, але всьому є межа. Нехай тепер про твою маму турбується та, на яку ти мене проміняв.

І вже за п’ятнадцять хвилин у квартирі, крім Єлизавети та її дочки, нікого більше не було.

— Речі свої отримаєте поштою, — сказала Ліза, захлопуючи двері за Аркадієм, Ігором Івановичем, його мамою та його друзями, Ольгою Павлівною з дитиною на руках і з її подругами, і обома догами.