Є такі “друзі”, з якими і ворогів не треба. Ось і друзі Ігора переконали його продати квартиру, але спочатку він вирішив порадитися з дружиною

Ігору друзі запропонували взяти участь у справі, яка обіцяє хороші гроші.

– Справа вірна, – сказали вони. — І якщо зараз відмовишся, другого такого шансу не буде.

– Якого такого? – поцікавився Ігор.

— Прибуток уже за рік, за мінімальних вкладень.

Друзі назвали розмір прибутку. Ігор це сподобалося.

— А конкретніше можна? — спитав він. – Що за справа?

— Справа вірна. А конкретніше все дізнаєшся, коли станеш нашим компаньйоном. Тому що це є комерційна таємниця.

– А мінімальні вкладення – це скільки? – поцікавився Ігор.

Друзі назвали цю цифру.

— Скільки? — вигукнув Ігор. — Та ви у своєму розумі, друзі мої? Звідки маю стільки грошей?

Але друзі не здавались. Адже вони були «ще ті друзі». І все, що вони хотіли, це обдурити свого друга Ігора на велику суму.

— Адже у вас дві квартири, Ігоре, — підказували друзі простий спосіб вирішення цієї проблеми, — одна — твоя, а інша належить твоїй дружині. Залишається лише вибрати, яку продати. Цих грошей вистачить на те, щоб увійти до справи. Зважуйся, Ігоре. Другого такого шансу…

— У моїй квартирі ми живемо, — відповів Ігор. – А квартиру дружини здаємо. І здавання її квартири приносить нам у місяць половину того, що ми обидвоє заробляємо за той самий термін. Якщо ми її продамо, це дуже скоротить наш бюджет. Думаю, дружина не погодиться.

Але друзі не здавались. І підказували нові варіанти вирішення проблеми.

— Звичайно, твоя Алла не погодиться, — впевнено говорили вони, — якщо ти не зможеш її вмовити. А ти постарайся.

– Як?

– Це просто. Пообіцяй їй, що за рік ви матимете грошей на десять таких квартир. І ви швидко та легко відшкодуєте усі свої втрати. Які й втратами назвати не можна. Тому що це вкладення. Надійні вкладення коштів.

— Ні, якщо ти не хочеш стати багатим, так і скажи. Ми не примушуємо. Знайдуться інші охочі. Тільки зваж, місце компаньйона залишилося тільки одне. Ми тобі його запропонували виключно через нашу давню з тобою дружбу. Але якщо ти відмовляєшся, ми не наполягаємо.

– Я зрозумів, зрозумів. Гаразд. Поговорю із дружиною.

— Поговори, звісно.

— Спробую переконати її.

– Спробуй. Скажи, що це насамперед у її інтересах. Розкажи їй про ваше велике майбутнє.

Але розмови із дружиною не вийшло. Алла категорично відмовилася продавати свою квартиру, незважаючи на жодні прибутки.

— Раптом у вас нічого не вийде, — сказала вона. — І в результаті ми з тобою посваримося та розлучимося. Де я житиму? На вулиці?

– Чому не вийде? Справа вірна. Від надійних друзів. Та й з якого дива ми з тобою повинні розлучитися? Адже ми любимо одне одного.

– Сказала “ні”, значить, ні. Відчепися від мене. А то розлюблю.

— Ну, давай я свою квартиру продам, а у твоїй житимемо.

– Навіть не думай, – відповіла Алла. — А дізнаюся, що свою квартиру продав, яка тобі у спадок від дідуся дісталася, одразу розлучуся з тобою.

Ігорові нічого не залишалося, як розповісти друзям про свою невдачу.

— Не впадай у відчай, — сказали друзі. – Ще не все втрачено. Не вийшло в тебе, вийде у когось іншого.

— Хто інший?

– У її мами, наприклад. Вона до тебе як ставиться? Добре?

– Добре.

— От і поговори з тещею. Переконай її в тому, що це потрібно. У крайньому випадку обіцяй їй дачу на березі моря

Ігор поговорив із тещею.

— Хіба погано, Віра Іванівна, якщо влітку ми всі: Алла, я, ваші онуки — наші діти, приїжджатимемо до вас на дачу?

— Так у вас ще немає дітей, — сказала вона, — отже й онуків у мене немає.

— Знайшли, про кого хвилюватись, Віра Іванівна, — сказав Ігор. — Діти будуть. Обов’язково будуть. Щодо цього не сумнівайтеся. Адже тут, що головне? Щоб у дітей бабуся була із дачею на морі. Розумієте? А діти – справа нехитра. Це ми з Аллою швидко. Раз і готово. Просто я не хочу, щоб вийшло, як у всіх.

– А як у всіх?

– Внуки є, а дачі на морі немає. Ось у чому справа. Та ви самі подумайте, Віра Іванівна. Що простіше? Дітей отримати чи дачу купити?

— Мабуть, що дача буде складнішою.

— Про що й мова. Погоджуйтесь, Віра Іванівна. Поговоріть із дочкою. А мені все одно, чию ми квартиру продамо. Її, яка їй у спадок від бабусі дісталася. Або мою. Як скажете, так і зроблю.

І теща погодилася. Дуже вже їй дачу захотілося мати на березі Чорного моря.

Дві години Віра розмовляла з дочкою, щоб вона допомогла чоловікові розпочати свою справу. Але й ця розмова теж пройшла даремно. А закінчилося тим, що Алла посварилась із мамою.

Теща поскаржилася Ігорові, Ігор поскаржився друзям.

– Це не проблема. Зневірятися причин немає. І коли зачиняються одні двері, так відразу відкриваються інші.

— А інші двері це хто?

– Мама твоя. Хто ж ще? Якщо у тебе з її мамою не вийшло, поговори зі своєю мамою. Нехай вона вмовить Аллу. Повір нам, друже, свекрухи знають, як умовляти своїх невісток.

Розмова Алли зі свекрухою закінчилася ще швидше, ніж із рідною мамою. По суті та розмови ніякої не було.

— Якщо Ігору гроші потрібні, нехай продає свою квартиру. Але спершу нехай подумає, де житиме. Тому що я з ним у такому разі відразу розлучуся.

Ігор розповів друзям про чергову невдачу.

— Отже, мої друзі, ви без мене починайте свою справу, — сумно промовив він.

Але друзі не захотіли починати без Ігора. Тим більше, що й починати їм не було що. Їхнє завдання було отримати у Ігора гроші. Ось і вся справа.

І тому вони сказали Ігорові, що не можуть так підло з ним вчинити.

— Дозволь нам поговорити з твоєю дружиною, — сказали друзі. — Ми впевнені, що в нас вийде. Нам вона не зможе відмовити.

І друзі прийшли до Ігора та Алли в гості.

– Гаразд, – сказала Алла, втомившись від їх багатогодинної порожньої балаканини. – Переконали. Згодна продати квартиру. Але з умовою. Партнером вашим буду я, а не Ігор.

— А нам байдуже, — зраділи друзі. — Ти можеш бути партнером. Ми тоді на тебе все оформимо.

– А як же я? — спитав Ігор.

– А ти що? – відповіли друзі. — Адже ви чоловік і дружина. Значить, і прибуток у вас загальний буде. Яка різниця, на кого все буде оформлено?

– Тоді я не згоден, – сказав Ігор.

— Ну, продавай тоді свою квартиру, якщо не згоден, — сказали друзі, — ти будеш компаньйоном.

— І свою квартиру я не продаватиму.

На цьому розмова закінчилася. І друзі пішли ні з чим. А перед цим обізвали Аллу та Ігора різними непристойними словами.

– Скажи, Ігоре, – запитала Алла, коли зачинила за друзями двері, – а чого це ти не захотів, щоб все на мене було оформлене? Розлюбив? Чи не довіряєш?

— Люблю та довіряю.

– Тоді чому “ні”? Чув, що через рік у нас десять таких квартир було б.

— Та все це несерйозно, — сказав Ігор.

— А як це ти зрозумів?

— А одразу, як тільки вони погодилися, щоб ти була їхнім компаньйоном.

— Ось і я, Ігоре, з тієї ж причини відмовилася продавати свою квартиру, коли вони тебе покликали у свої компаньйони.

– Все правильно, Алла. Ну які з нас бізнесмени?

— Жахливі, — погодилася Алла.

— А якби я погодився, щоби ти продала свою квартиру? — спитав Ігор. – Тоді що?

– А сам як думаєш?

— Думаю, що нічого ти не продавала б, а просто розлучилася б зі мною. І правильно зробила б. Навіщо тобі такий чоловік?

Але друзі Ігора не здавалися. Вони ще сподівалися. І через деякий час знову почали вмовляти Єгора продати свою квартиру. Єгор поскаржився Аллі. Алла навчила чоловіка, як цього разу треба розмовляти із друзями.

Ігор запросив друзів у гості для серйозної розмови.

– Є справа. Прибуток у рази більший за те, що пропонували ви. Окупність за рік. Але для цього нам усім потрібно продати квартири. Друзі переглянулись.

— А конкретніше? — спитали вони.

— Гроші давайте, і вам буде конкретика, — відповів Ігор. — Бач, чого захотіли. Це комерційна таємниця. Лише для компаньйонів. Поговоріть із дружинами, поговоріть із мамами своїми, з тещами поговоріть. Я впевнений, що ви зможете домовитись. Якщо захочете, звісно.

— Нам треба подумати, — відповіли друзі. — З ріднею порадитись.

— Подумайте, — відповів Ігор. — Але майте на увазі, що іншого такого шансу у вас уже не буде.

— Це ми вже зрозуміли, — сказали друзі.

А за п’ять хвилин вони вже виходили з під’їзду, з тугою думаючи про те, що Ігор виявився не таким недалеким, як вони сподівалися.