Янгол. Розповідь злої сусідки

Сонечко зійшло і ожило все навколо. Пташки щебечуть, кішка сусідська сидить вмивається, люди прокинулися і поспішають у своїх справах. Варвара Степанівна стояла біля вікна своєї квартири і нічого її не радувало. І чого вони всі посміхаються, заводилася Степанівна дивлячись на перехожих. І бігають і бігають туди сюди, як заведені. Притиснули б дупи свої і сиділи тихо. Тфу, плюнула собі під ноги Степанівна і відійшла від вікна. Зло переповнювало жінку. Її завжди переповнювало зло, коли іншим було добре.

Степанівна сіла на диван і стала думати чим би зайнятися. Пенсія звичайно це добре, на роботу ходити не треба, але цілими днями сидіти самій вдома важкувато , хоч і звикла вона до самотності.

– До речі. Щось сусідка, Валька подивилася на мене якось не так вчора. Нумо піду дійду до її квартири.

Степанівна встала і човгаючи старими капцями попрямувала відвідати сусідку. Підійшовши до дверей сусідки Степанівна з усієї сили штовхнула в двері. Гапочка відлетіла і покотилася по сходах. Нога сильно заболіла, мабуть перестаралися з стусаном. Степанівна стала терти свою ногу дивлячись на тапочок внизу сходів.

– Ну Валька, – крикнула Степанівна, – Попалась би ти мені тільки. Через тебе все. Зараза. Паразітка тупа.

Степанівна повернулася накульгуючи до себе в квартиру. Зло її душило. Як нозі то боляче. І все через неї. Вона знову підійшла до віконця.

– І чого вони всі радіють. Придурки.

Різкий біль в серці не дав їй договорити лайки на адресу перехожих. Вона відсахнулася від вікна і впала на підлогу.

Степанівна відкрила очі і побачила його. У кого вона ніколи не вірила. Над нею схилився ангел-хранитель. Хоч вона і не бачила його ніколи в перебігу свого життя, але одразу впізнала.

– Ти мені допоможеш? – прошепотіла Степанівна білими губами, – вмирати не хочеться. Ти ж прийшов мені допомогти?

– А навіщо? Ти тільки зло і несеш людям. Прийшла пора відповідати. Ніщо не вічне. Та й не вірила ти ніколи в мене. Як же я тобі допоможу, якщо мене немає?

– Прошу тебе допоможи. Так, я не вірила в вас. Виховали мене так. З дитячих років говорили що вас немає. Не моя провина.

– Добро людям можна і без віри нести. Щоб жити по-людськи, Віра не потрібна.

– Значить ні? – тихо прошепотіла Варвара

– Ні, – твердо відповів ангел.

– І куди я тепер? – тихо запитала Степанівна.

– Туди, – ангел показав на кут кімнати.

Степанівна насилу повернула голову. У кутку сидів чорт. Він хрокнув від радості і помахав їй рукою.

– Ні. Ні. Прошу тебе допоможи. Я адже все життя одна прожила. Тому і зла в мені стільки було. І холод і голод, все пережила. Мені ж теж не солодко довелося. Благаю допоможи.

– Ні, – ангел похитав головою

– Ну може тоді люди мені допоможуть? Викличуть швидку? Якось їм повідомити треба.

– А ти людям допомагала? Чому ти вирішила, що вони тобі допоможуть. Що вони від тебе бачили, крім зла твого?

– Люди добрі, – шепнула Степанівна, – Вони обов’язково допоможуть.

Ангел випростався на весь зріст.

– Добре, – сказав він, – якщо люди допоможуть, залишайся. Якщо ні, то він тебе проводить, – подивився ангел на чорт а.

Підняв ангел руку і затремтіли стіни в квартирі, загуркотіло все навколо Степанівни. Навіть чорт перелякався і присів від гуркоту такого.

Через хвилину в двері наполегливо стали дзвонити і стукати.

– Степанівна, ти що там, зовсім від злості рехнулась, ти чого там гримиш? – чулися голоси з під’їзду, – А ну відкривай. Досить над нами знущатися. Степанівна? Степанівна, ти чого мовчиш, у тебе все в порядку? Варвара, Варварушка, ти тримайся, зараз ми, зараз.

Степанівна чула як пиляють її двері. Степанівна бачила як забігають сусіди. Вона бачила, як її піднімають лікарі і укладають на носилки. Варвара з трудом, але чула голоси сусідів, – Тримайся Степанівна. Все буде добре. Не здавайся. Ми з тобою, сусідко.

– Допомогли, – шепотіла Степанівна, – Допомогли мені люди. Допомогли.

По щоках Варвари текли сльози …

– Боляче так, Варварушка? – запитав хтось із сусідів.

– Ні, не боляче, – прошепотіла Степанівна, – Спасибі вам, люди…