Яна та Сергій один одному допомогли розставити акценти в житті і зрозуміли, що чудово можуть обходитися один без одного. Ось так пішла дружина по хліб і поставила крапку в сімейному житті

— На вулиці вже темно, Сергію, — злякано промовила Яна, — о дев’ятій вечора. І злива сильна! А ще й грім, і блискавки. Мені страшно.

– Нічого страшного. До магазину п’ять хвилин. Під парасолькою не розтанеш.

— А раптом зі мною щось станеться?

— Ну що, що може з тобою статися, Яна? Як маленька, чесне слово. Ми живемо у центрі міста. З дому ти виходиш одразу на жвавий проспект. Магазин відразу поруч, відразу за рогом. Навіть вулицю переходити не треба. Туди й назад десять хвилин. Нічого з тобою не станеться. Іди сміливо. Не з цукру зроблена.

– Може не треба?

– Треба. Бо без хліба я за стіл не сяду. Про що ти думала, Яна, коли з роботи на мене чекала? Адже чудово знаєш, що без хліба я за стіл не сідаю.

— Я забула.

— Ах, забула?

— А як згадала, дощ пішов. Сильний.

– Ось! – багатозначно сказав Сергій. — На майбутнє тобі буде урок. Щоб не забувала.

– Мені страшно.

– Страшно? — вигукнув Сергій. — Вийти надвір, щоб коханому чоловікові купити хліба, тобі страшно?

— Ти подивися, що на вулиці діється. Подивися.

— А лишати мене без вечері, ти не боїшся?

— Відчуваю, щось станеться, — тихим голосом сказала Яна.

– Ну що, що станеться? Можеш сказати?

— Не знаю що, але станеться. Я серцем відчуваю.

Сергій допоміг дружині вдягнути плащ. Вона не хотіла його вдягати. З благанням дивилася на чоловіка. Але Сергій був невблаганний.

— Нічого, нічого, — заспокійливо казав він, — всі дружини рано чи пізно проходять через це.

— Але…

— Жодних «але», — категорично заявив Сергій. — Заодно й майонез купи. І ці, як їх, оливки без кісточок, які я люблю.

— Але я…

— Тягнеш час, Яна, — спокійно сказав Сергій. – А ще мамою хочеш стати. І яка вийде з тебе мати? Якщо ти вже зараз дрібниці нервуєшся. Надвір боїшся вийти в грозу. Ну? Куди це годиться?

Він сунув дружині парасольку в руки, повернув обличчям до дверей, виштовхнув із квартири і зачинив за нею двері.

— Менше розмов, — сказав він, — давно вже назад повернулася б.

У двері зателефонували.

— Я забула сумочку, — сказала Яна, коли Сергій відчинив двері, — там гроші.

— Не заходь, — суворо сказав Сергій. – Погана прикмета. Я сам.

Він виніс дружині сумочку, зачинив за нею двері та пішов на кухню. Сівши за стіл, увімкнув телевізор і почав чекати на дружину.

Яна вийшла з під’їзду. В цей час у небі блиснула блискавка. Яна швидко повернулася до під’їзду.

— Мамо люба, — злякано сказала Яна. — Страшно то як.

У цей час почулися гуркіт грому.

Яна відкрила сумочку.

— Паспорт тут, — міркувала вона, — грошей вистачить і на квиток туди і назад, і на їжу, і на одяг, і винайняти квартиру на тиждень.

Вона дістала телефон та викликала таксі.

Минуло лише півгодини, як Яна вийшла з дому, а Сергій уже шкодував, що відправив її за хлібом. Він ще нічого не знав, але відчував, що щось не так.

«А вона попереджала мене, — думав Сергій, — що станеться щось погане. Тепер і моє серце чує, що це, чого вона боялася, сталося».

Сергію було страшно дзвонити дружині. Він боявся, що Яна не відповість. Але взяв себе до рук і зателефонував. Яна відповіла одразу.

– Ти де? — спитав він, радіючи з того, що чує голос дружини. – З тобою все гаразд? Я вже почав хвилюватись.

— Зі мною все чудово, — радісно відповіла Яна, — краще й не вигадаєш. І ти даремно хвилювався.

— Ну, дякувати Богу, — сказав Сергій. — Значить, ти скоро будеш удома?

— Ні, Сергію, — відповіла Яна.

Саме в цей момент Сергій одразу все зрозумів та пошкодував, що відправив дружину за хлібом. Але він ще на щось сподівався.

– Що значить “ні”? — лагідно спитав він. — Вечеря холоне. Я чекаю. Без тебе не починаю.

— Я вирішила сьогодні повечеряти в іншому місці, Сергій. Тож вечеряй без мене.

Цього вечора Сергій з’ясував дві дуже важливі для себе речі. По-перше, що він чудово може обходитися без хліба. А по-друге, що його дружина чудово може обходитися без нього.