“Який же ти подарунок хочеш?”. Сашко не замислюючись сказав: «Смаженої картопельки»
У кожної дитини мають бути батько та мати. І немає нічого дивного, що діти з дитячого будинку мріють про те, щоб їх усиновили. Така мрія була й у Сашка. Він був тямущий, товариський і слухняний хлопчик. Одним словом, саме такий, яким бажають бачити сина. Його обрали досить швидко. Прийшли мама та тато. Мама була дуже гарна і добра і від неї так приємно пахло. У сім’ї було добре, і Сашко був щасливим.
Нові батьки показували свого синочка всім знайомим і дуже гарно його одягали. Можливо, тому, що у хлопчика було яскраве руде волосся. Але минув деякий час, і тато покликав Сашка для серйозної розмови.
Сашко нічого поганого не підозрював, тож сидів на стільчику, безтурботно хитаючи ніжками. А батько відвів очі, ніби соромився тієї місії, яку він мав виконати.
«Ти знаєш, Сашко, поговорю з тобою як із чоловіком. Мама матиме дитину. Він живе у животику».
Сашко дуже зрадів, що в нього з’явиться брат чи сестричка, але батько продовжив свою промову.
«Ми вирішили, що тобі доведеться повернутися до дитячого будинку».
Хлопчик не очікував такого повороту подій. Він почав плакати. Плакав Сашко і коли біг коридором, намагаючись просити маму і тата не залишати його. Але вони йшли впевненим кроком і навіть не обернулися. Було зрозуміло, що Сашко їм більше не потрібен, адже у них з’явиться своя дитина, а не ця з дитячого будинку.
Сашко довго плакав та дивився у вікно, а раптом повернутися. Потім потихеньку хлопчик заспокоївся і його ще раз забрали до сімʼї, але теж повернули. Причина – він забагато їсть.
“Ми просто не зможемо його прогодувати”, – заявила жінка з блискучим манікюром.
А все тому, що Сашко замість вівсяної каші попросив смажену картоплю. Каша була зовсім не смачна, навіть без солі. Потім знову знайшлися батьки і знову повернули через те, що у хлопчика немає музичних здібностей, а потім через те, що він часто хворіє.
Сашко проходив випробування 4 рази. Щоразу він відчував біль та відчуття непотрібності. Його повертали, наче він іграшка, яка набридла і перестала подобатися. Начебто з людьми так можна чинити.
Хлопчик перестав чекати, що його заберуть. Він навіть не заздрив іншим дітям, які отримували нові сімʼї. Він чекав. Його повертали, отже, і їх повернуть. А потім у дитячому будинку розпочали ремонт та дітей тимчасово перевели навчатися до сусідньої школи.
Так до Сашка підійшов хлопчик і запропонував дружити. Сашко не чекав на це, але погодився. Вони і справді стали приятелями не розлий вода. Новий друг мав таке ж ім’я. І щоб не плутатися один став Сашко, а другий — Санька. Хлопчик навіть ходив у гості.
У товариша була добра мама. Вона привітно зустрічала хлопчаків і завжди пригощала чимось смачним. А одного разу мама товариша запропонувала:
«Саша, якщо хочеш, то можеш ночувати у нас».
Хлопчик здивувався і зрадів. Звісно, він хотів. За цією дружбою уважно спостерігала завідувачка дитбудинку. Вона дуже переживала, що хлопчик прив’язується до сім’ї, а потім йому доведеться розлучитися, і цю травму він уже може не перенести.
Тож завідувачка вирішила поговорити зі Світланою Михайлівною. Розмова була не дуже довгою.
«Світлано, ви знаєте історію Сашка? Його брали до сім’ї чотири рази і щоразу повертали».
Жінка слухала завідувачку і в неї на очах з’явилися сльози.
«Я переживаю, що Сашко дуже прив’язався до вашого сина та до вашої родини. А що він робитиме, коли закінчиться ремонт і доведеться повернутися до дитячого будинку?».
На це Світлана відповіла, що хлопці розберуться самі, але швидше за все дружба продовжиться і вони зможуть ходити в гості один до одного. Ремонт і справді закінчився, але дружба продовжилася. Світлана так звикла до цього рудоволосого хлопчика, що їй здавалося, що вона завжди мала двох синів. Вона не хотіла, щоб Сашко зникав із їхнього життя.
Рішення було відповідальне, але Світлана знала, що робить правильно. Вона була у цьому абсолютно впевнена.
«Я хочу оформити опіку над хлопчиком. Хочу, щоб він мешкав з нами».
Завідувачка вислухала жінку і запитала Сашу:
«А ти хочеш?».
Сашко засяяв:
“Так, я дуже хочу”.
Завідувачка теж усміхнулася:
«От і добре. А у Сашка якраз післязавтра день народження».
Світлана подивилася на хлопчика:
«Який же подарунок ти хочеш?».
Сашко не замислюючись сказав:
«Смажену картоплю»
. Світлана засміялася:
«Добре, цілу тарілку!».
Нова мати взяла хлопчика за руку, і вони пішли додому. А завідувачка дивилася їм у слід і цього разу на душі в неї було спокійно. Вона була впевнена, що Сашко нарешті знайшов свою справжню сімʼю.