– Якщо зможеш, то будь йому дружиною. Мені так буде спокійніше.

Коли я переживала перше нерозділене кохання, мені було дуже погано на душі. Тоді мене дуже підтримувала моя бабуся. В один з вечорів, коли я плакала у неї на колінах, вона розповіла мені історію свого життя.

Бабуся ще з дитячого садочка дружила з однією подругою. Їхня дружба була дуже міцною і вірної. Вони були настільки віддані одна одній, що здавалося, ніби вони сестри – близнюки. Були часи, коли вони втрачали один одного з поля зору, жили в різних містах і довго не бачились. Але потім, все-таки життя їх знову звело в одному місці. У кожної була своя сім’я і діти.

Коли моя бабуся, повернулася знову в рідні краї, то її подруга, вже жила тут кілька років. Вона приїхала ховати своїх батьків, та так і залишилася. А моя бабуся, повернулася розведеною з дочкою. Так вийшло, що з чоловіком вони розлучилися.

Її подруга, була дуже рада, побачити її знову. Коли вона дізналася, що бабуся повернулася, відразу запросила її до себе в гості. Їй дуже хотілося познайомити її зі своєю родиною, чоловіком і дітьми, та й самій хотілося дізнатися, як у неї склалося життя. Бабуся прийшла до неї в гості.

Її відразу вразив подружки чоловік. Він був високий, красивий з вольовим підборіддям. Але бабуся звичайно ж, не подала виду. Вони прекрасно посиділи в той вечір, позгадувати молодість і шкільні роки. Продовжували дружити.

Чоловік подруги іноді приходив і допомагав робити чоловічу роботу по дому, бабуся, так себе і не видавала, що він їй сподобався. Адже це був чоловік її найкращої подруги, яка допомагала їй чим могла.

А потім, сталося так, що її улюблена подруга Віра, дуже серйозно і невиліковно захворіла. Лікарі довго намагалися їй допомогти, але все безрезультатно. Моя бабуся, до останніх днів, намагалася хоч якось полегшити її страждання, постійно приходила до неї в лікарню. Вона допомагала і її дітям, і чоловікові. А за день до своєї смерті, Віра звернулася до неї з проханням:

– Подруго моя дорога! Я знаю, що мені вже залишилося не довго. Прошу тебе про одне, щоб ти не залишила моїх дітей і чоловіка одних. Він звичайно ж вирішить одружитися, молодий ще, якщо зможеш, то будь йому дружиною. Мені так буде спокійніше.

Бабуся здивувалася від такої розмови. Спробувала заспокоїть Віру, але пообіцяла тільки одне, що за дітьми завжди догляне. Віра померла на наступний день.

Бабуся, як і обіцяла, доглядала за дітьми. А коли пройшов рік, після смерті Віри, її чоловік Степан, зізнався їй, що любить. І любить дуже давно, з тієї хвилини, як тільки побачив, коли бабуся повернулася і в перший раз прийшла до них увечері посидіти. Але розповісти про свої почуття, він не наважувався. Ось тихо і мовчки любив стільки років. Жив із дружиною і бачив кохану поруч, а зізнатись їй не міг. Та й бабуся, так само, не лізла в чужу сім’ю, тим більше, в сім’ю подруги. Він дуже порядна людина.

На той час моїй бабусі було тільки сорок два роки, а йому сорок п’ять. Вони одружилися і у них, з’явилася моя мама. Діти Віри поставилися до цієї події цілком нормально. Вони прийняли бабусю і ставилися до неї дуже добре. Пізніше, їхні діти, називали її бабусею і вона ніколи не робила різниці, ні між дітьми, ні тим більше, між онуками.

Дідусь, до самої смерті бабусі, обожнював її. І помер на сороковий день, після її смерті. Не зміг він жити без неї. Ось так ось, жили люди й мовчали про свою любов, тільки щоб не зробити боляче, іншій людині.