Якщо потрібна допомога – попроси, а не чекай, що я здогадаюсь

З Максимом ми жили разом майже три місяці,  знімали квартиру недалеко від роботи. Іноді ми проводиои вихідні разом, але цього разу вирішили поїхати кожен до своїх родичів в село.

Я цього разу поїхала до  дядька з сім’єю. У них свій сад, і тітка щоосені накручує величезна кількість домашніх консервів. Так було і цього разу.

Олечко, візьми ще одну банку огірків, поїсте з Максимом. Капусту солону теж кладу. Варення забирай, дітлахи його погано їдять, їм подавай цукерки, а ви хоч чайку поп’єте. Сад є сад, тому в погребі у тітки Юлі повно  картоплі, а також цибулі, моркви, капусти і навіть кабачків. – Олю, картоплю теж кладу. – Тітонько Оліє, та не треба, в магазині вона зовсім не дорога.

– А навіщо тобі зайвий раз гроші витрачати? Приїдеш додому і що-небудь зробиш з неї. Ось дивись, кладу в пакеті. Такими темпами через 15 хвилин моя сумка роздулася і стала великою і важкою. Проте тітка Юля була щаслива – не залишила племінницю голодною. Їду в поїзді, дзвонить Максим.

Поки я їздила до дядька, він  відвідував своїх батьків. Пропонує зустрітися на вокзалі. Розповідаю про сумку. Допоїзда підійти не пропонує, каже, що не знайде мене там, і взагалі його не пустять без квитка. Домовляємося зустрітися на зупинці. Іду з цієї величезною сумкою. Плече горить вогнем. Максим стоїть  на зупинці і дивись на мене. Кидаю сумку на асфальт.

– Привіт.

Показується наш автобус. Максим ловить його і сідає, залишаючи мене з сумкою на зупинці. Волоку її всередину. Від образи в мене навіть комок в горлі утворився. Але ж ми навіть не лаялися. Коли виходимо на нашій зупинці, не витримую і говорю

– Ти що, не можеш взяти у мене цю чортову сумку? Він ображається і йде додому один, залишаючи мене з цією сумкою.

Розгублено стою, потім згадую, що у нас немає хліба, йду в магазин з цим мішком цегл (по відчуттях) на плечі. А потім волоку до квартири на плечі сумку, а в руці – пакет з хлібом. Весь вечір Максим не розмовляє зі мною. Тільки на наступний день, коли образи вляглися, я, нарешті, знаходжу в собі сили його запитати:

– Чому ти не взяв сумку? Адже ти зустрів мене! Я ж тобі казала, що вона важка!

– Ти повинна була попросити мене тобі допомогти, а не сподіватися на мене! А то підійшла і думає, що я зараз підірвусь і схоплю цю сумку. Скажи нормально – допоможи, будь ласка, я б взяв. А раз так, то і неси сама.