– Які подруги, які розваги? Ти тепер одружена жінка! – обурюється мій уже тепер майже колишній чоловік

Мій чоловік після весілля дуже швидко перетворився на кімнатного тирана, який вважає, що головна доля жінки – це забезпечити комфорт своєму чоловікові.

Якби я знала, що після маршу Мендельсона він так разюче мінятися, то до обручок би й не дійшло, не настільки мені хотілося заміж. Але Міша дуже якісно притворювався. До весілля він був зовсім іншою людиною, в яку я й закохалася. А от той, кого я бачила біля себе зараз, зовсім на нього не був схожий.

Мені тридцять років, мій чоловік на чотири роки старший за мене. Поки ми зустрічалися, все було чудово. Гарний цукерково-букетний період, булі і сюрпризи і вечірні прогулянки.

Міша був душею компанії, ми часто зустрічалися з друзями. Але я не була проти, щоб він без мене зустрічався зі своїми друзями, він не виявляв невдоволення, якщо я йшла до подруг.

Вдома обов’язки теж ділилися порівну. Не було такого, що чоловік на дивані лежав, а я довкола нього білкою крутилася. Він міг і вечерю приготувати, і у квартирі прибрати. Але так було до весілля. А ось після того, як ми офіційно стали сім’єю, все стало повільно, але невідворотно змінюватися, причому не на краще.

Спочатку стала сходити нанівець допомогу по дому. Попросиш посуд помити, а він з таким обуренням подивиться, ніби я його попросила наркотиками торгувати.

– Взагалі вести побут – це жіночий обов’язок, – говорив  він крізь зуби.

До жіночих обов’язків належали і приготування їжі, і прибирання, і купівля продуктів та іншого. Навіть машинку завантажити раптово стало не чоловічою роботую.

Це все було дивно, бо працювали ми обоє, і хоч чоловік отримував трохи більше, особливо це ситуацію не змінювало. Я теж втомлювалася на роботі і потребувала допомоги.

Змінилося і його ставлення до відпочинку. Тепер він відпочивав окремо від мене, бо “там чоловіча компанія, що ти там робитимеш”.

До моїх зустрічей із подругами теж ставився дуже негативно. Його не влаштовувало, що я можу кудись поїхати без нього. Мало, що ми там можемо влаштувати.

Або ми з чоловіком відпочиваємо разом, або лише він. Я ж маю сидіти вдома і займатися своїми жіночими обов’язками.

– Які подруги, які розваги? Ти тепер заміжня жінка, – пояснював мені чоловік.

А мене ця ситуація не влаштовувала дедалі більше. Я почувала себе не заміжньою жінкою, а рабинею, яку хазяїн вирішив закрити у чотирьох стінах.

Я ж не ходжу до подруг, щоб напитися в мотлох, не бігаю потайки з ними до мужиків. Чому я маю виправдовуватися перед чоловіком ні з чого?

Його постійний аргумент, що я тепер заміжня жінка, нічого не змінював. Таке відчуття, що штамп у паспорт має стати моїми кайданами.

Ми скандалили півроку, а потім я просто втомилася, винайняла квартиру і переїхала туди. Чоловік шаленів і вимагав, щоб я повернулася додому.

А навіщо? Щоб дивитися на його вічно незадоволену фізіономію і вислуховувати, що я йому повинна і зобов’язана? Дякую, не хочу. Не так я собі сімейне життя уявляла.

Чоловік погрожував розлученням, але мені було смішно. Я сама пішла та подала на розлучення. І сталося диво! Він знову перетворився на ту людину, якою був до весілля.

Почав лебезити, говорити, що погарячкував, закликав знову з’їхатися і не вирішувати такі питання на гарячу голову. Подарунки дарував, до подруг моїх надзвонював, щоб вони зі мною поговорили.

Самого розлучення ще не сталося, але я налаштована рішуче. Готова посперечатися, що як тільки чоловік зрозуміє, що переміг, знову почнуться претензії, скандали, заборони тощо.  Мені це зовсім не потрібно, я і без цього всього якось проживу.