Якби і мене хтось так само любив…

До мене на прийом прийшов пацієнт. У мене до нього ще було 3 людини, тому я його попередила, що йому доведеться трохи почекати, адже він прийшов раніше призначеного йому часу. Він послушно кивнув, але попросив, щоб його прийняли якнайскоріше. Він дуже запізнювався.

Коли настала його черга, він тихенько зайшов в кабінет і мовчки сів на стілець. Його рана добре зажила, тому необхідно було зробити тільки планову перев’язку. Він сказав, що поспішає. Мені хотілося дізнатися, куди ж?

Сумним голосом мій пацієнт розповів, що в будинку для літніх людей чекає його дружина. У неї хвороба Альцгеймера. Коли я запитала у нього, чи буде дружина засмучена, якщо він запізниться на сніданок, його відповідь мене здивувала. Він сказав, що дружина не пам’ятає хто він вже більше трьох років.  Тоді у мене виникло питання:

-Ви і надалі ходите до дружини, навіть якщо вона вас зовсім не пам’ятає і при зустрічі сприймає як нову людину?

Пацієнт посміхнувся ніжною посмішкою і сказав мені:

-Нехай вона і не пам’ятає мене, зате я прекрасно пам’ятаю хто вона.

Після цих слів мені якось вдалося стримати сльози. Навіть після того, як він пішов, з голови ніяк не виходили сказані ним слова. Вони зачепили мене до глибини душі, «Ось це любов, любов навіки!».