– Яка ж ти наївна у мене, доню, скоро йому батьки знайдуть наречену з свого кола, згадаєш ще моє слово…

Не могла я спокійно дивитись на свою дочку і на те, як вона безнадійно закохалася. В один день я не стрималась і вкотре сказала:

– Наталю, знайди вже собі відповідного кавалера, не рівня Тарас тобі.

– Ну годі вже, мамо, ми любимо один одного і будемо щасливі разом всупереч усьому.

– Яка ж ти наївна у мене, доню, скоро йому батьки знайдуть наречену з свого кола, згадаєш ще моє слово.

Але дочка мене не слухала, продовжуючи зустрічатися з цим хлопцем. Вона навіть встигла познайомитися з його батьками та повідомити, що вони цілком хороші люди, але от тільки не встиг місяць пройти після цієї зустрічі, як Тарас зник …

– Ну і де твій хороший наречений? – питала я у  дочки.

– Він поїхав, мамо. Сказав, що потрібно залагодити справи компанії, а батько зайнятий, ось і відправив його.

– Ну-ну …, – не вірила я.

Щоб хоч якось відвернути дочку від сумних думок, я запросила свою давню подругу з сином, вони недавно повернулися в наше місто. У Марії недавно помер чоловік, ось і вирішила вона перебратися назад в місто, де пройшло її дитинство.

Коля, її син був трохи старшим моєї Наталі, красень-хлопець, колишній випускник юридичного ВНЗ, чим не перспективний наречений. Але дочка просиділа весь вечір за столом з кислим виразом обличчя, зовсім не зацікавившись гостем …

– Донечко, як тобі Коля? – запитала я, провівши гостей.

– Хороший хлопець – знизала вона плечима і пішла до себе.

Наближалася сесія, дочка пішла з головою в навчання, я списувала всі її мігрені й погане самопочуття на звичайну втому. Але коли Наталі стало погано від запаху її улюбленої запеченої риби, я запідозрила недобре.

– Нічого не хочеш мені сказати?

– Хочу, – вона сіла і мнучи край сукні вимовила, – я чекаю дитину.

– Від Тараса?

– Так, – дочка заплакала, – він як поїхав, так жодного разу не подзвонив, що ж з нами буде, мамо!

– Попереджала я тебе. А батьки? Ти ж з ними познайомилася говорила – хороші люди.

– Ходила я до них, Анна Сергіївна не захотіла зі мною розмовляти, а після почутого –  запропонувала гроші на аборт.

 

Так пройшла весна, сесію Наталя з горем навпіл закрила, а на наступний навчальний рік взяла адміністративну відпустку. Вагітність проходила не зовсім легко, довелося їй і в лікарні полежати, токсикоз мучив досить довго. Якось напередодні її пологів, провівши дочку в пологовий будинок, поверталася я додому, чую – сусідки перешіптуються і поглядають на мене.

– Ну що на цей раз у вас?

– Кажуть Тарас повернувся, до весілля готуються, – єхидно сказала Галина Михайлівна, любителька свіжих пліток – що, внук то так без батька і залишиться?

– Не твоя справа, – відповіла я, – йшла б краще щось корисне зробила, внукам своїм пирогів напекла, годі пліткувати…

І дійсно, я ніби у воду дивилася колись, умовляючи дочку не зв’язуватися з Тарасом, одружився він на дівчині зі свого кола. Говорили, що весілля було шикарним, однак наречений не особливо радів своєму щастю. Після цього молоді виїхали з міста. Я і зітхнула з полегшенням.

Наталя тим часом народила здорового  хлопчика, назвали Максимом. Дочка, дізнавшись новину від «добрих» сусідок, цілими днями плакала і не могла знайти собі місця, який вже там догляд за малюком. Довелося мені взяти відпустку на роботі та весь день проводити з внуком.

Якось на прогулянці я випадково зустріла Миколу. Хлопець посміхнувшись, підійшов до нас.

– Як справи у вас? Наталя як?

– Як бачиш. З дому практично не виходить.

Кілька хвилин хлопець постояв з нами і поспішив у своїх справах. Але після цієї зустрічі я помітила, як дочка трохи повеселішала.

– Мамо, я сама сьогодні на прогулянку сходжу з Максимом, ти відпочинь трохи, – якось заявила вона.

А потім дивлюся, Коля став бувати у нас частіше, у вихідні брав Максима з Наталею на прогулянки, в будні забігав по вечорах після роботи. Не встигла я й оком моргнути, як діти, світися від щастя розповідаючи, що подали заяву в загс. Справили весілля, молоді оселилися у нас.

Минуло кілька років, Максим пішов у садок, Наталя чекала другого малюка, коли на порозі з’явився він.

– Я хотів би побачити сина, – сказав Тарас.

– У тебе його немає, – спокійно відповіла дочка, але я відчула яких  сил їй це коштувало.

– Наталю, пробач мені, будь ласка, я пішов на поводу у своїх батьків, я нічого не знав про малюка …

– Не бреши, ми жили в одному місті, і не таке вже воно велике щоб в ньому загубитися. Ти міг подзвонити, приїхати. А зараз тобі потрібен син, так ось є у нього вже батько, турботливий і люблячий, а тебе я попрошу піти.

– Подумай, Наталю, я зараз піду, але буду чекати від тебе дзвінка. Я зможу багато для нього зробити.

– Нам нічого не потрібно.

Тарас пішов. Пізніше ми дізналися, що сімейне життя у нього не склалося, дружина так і не змогла народити йому дітей, в результаті полетіла за кордон з іншим чоловіком. Мати Тараса, Анна Сергіївна тяжко захворіла і батько зайнявся її лікуванням. Перед своїм відходом вона зателефонувала Наталі та попросила її з сином приїхати в лікарню.

Дочка розповідала, що жінка плакала і просила пробачення, та не тримала вона вже зла, що було те загуло. Життя все розставило по своїх місцях. А я вдячна долі, що у моєї дочки все склалося, є син і люблячий чоловік, а минуле нехай в минулому і залишається …