Як мудра дружина перехитрила свого невірного чоловіка з коханкою і врятувала свій шлюб

У Івана був чудовий настрій з самого ранку, адже він прийняв рішення, що сьогодні він йде з сімʼї до своєї коханої Інни. Назавжди. Це рішення він ухвалив ще вчора.

— Ах, Інна, — згадував Іван учорашній вечір, — як я тебе люблю.

Вчора після роботи він зустрівся з Інною у неї вдома, і вони све вирішили.

— Настав час вибирати, коханий, — сказала Інна і знизала плечима, — або я, або твоя дружина.

— Звичайно ж ти, кохана, — відповів Іван. — Про який ще вибір ти говориш! Тут нема чого вибирати. Вас не можна порівнювати.

– Я тебе кохаю, – сказала Інна.

– Я тебе теж, але…

— Жодних але, — суворо перебила Іванна Інна, — чи я, чи вона. Ми зустрічаємося вже рік і… Настав час робити вибір.

— Я хотів сказати, а як діти? —Іван жалібно дивився на Інну. — Як із ними бути?

– А що діти? — байдуже перепитала Інна. — Платитимеш їм аліменти. Адже в тебе їх всього двоє. Правильно?

– Двоє, – підтвердив Іван.

Інна зітхнула.

– Нічого страшного, – сказала вона. – Діти це щастя! Не збідніємо. Тим більше що я добре заробляю, і ми нічого не потребуватимемо. Та й твоя дружина, я гадаю, теж матеріально не дуже постраждає. Можеш їй віддавати навіть більше, ніж лише аліменти. Я не заперечую.

— Так воно так, — міркував  Іван, жалібно дивлячись на Інну.

– Ну що ще? — гнівалася Інна. — Може, ти не хочеш, щоб ми були разом? Ну так і скажи. Я вмовляти тебе не збираюся.

— Я хочу, хочу, — вигукнув Іван. – Але я боюся. Не знаю, як їй сказати, що я йду від неї. Не знаю, як їй у вічі дивитися.

— Який ти в мене… сумлінний, — сказала Інна. – Ну, хочеш, я їй сама все скажу?

— Хочу, — швидко відповів Іван. – А тобі не страшно?

Інна засміялася.

– Не страшно, – сказала вона.

— Ти смілива жінка, — сказав Іван. — Як мені пощастило, що я зустрів тебе.

Інна взяла телефон.

— Отже,— сказала вона,— я зараз дзвоню твоїй дружині і призначаю їй зустріч. Вже сьогодні ми зустрінемося та обговоримо з нею все, як жінка з жінкою. Впевнена, що вона мене зрозуміє.

— А діти? — спитав Іван. — Вона ж зараз удома з дітьми. І залишити їй їх нема на кого. У нас немає ні дідусів, ні бабусь.

— Все буде гаразд, коханий, — сказала Інна. – Не хвилюйся. Твоїй дочці шість років! Наступного року вже до школи піде. Та й син не маленький. Йому скільки? П’ять?

– П’ять, – підтвердив Іван.

– Ну, ось бачиш, – сказала Інна, – у тебе вже дорослі діти і запросто можуть побути якийсь час удома одні.

— Воно, звичайно, так, — погодився Іван. — Але навряд чи Лариса залишить їх самих. Я б сам посидів з ними, але… Це зіпсує всі наші плани. Адже тоді я маю вже зараз їхати додому та говорити з дружиною. А я цього боюсь.

— Ну, гаразд, — сказала Інна. — Цю проблему я також вирішу.

Іннаа набрала номер дружини Івана.

– Лариса? — спитала Інна. – Доброго дня. Мене звуть Інна. Я гарна знайома Вашого чоловіка. Ларисо, нам потрібно зустрітися. Давайте за годину, — Інна назвала адресу. – Це дуже важливо. Стосується Вашого чоловіка та Ваших дітей. Ось чому я дуже хочу, щоб вони приїхали разом з Вами. У Вас їх двоє? Хлопчик і дівчинка, абсолютно правильно. Ось усі разом і приїжджайте. До побачення.

Інна подивилася на Івана та посміхнулася.

– Ну? – сказала вона. — Бачиш, як це виявляється просто.

– Здорово! – сказав Іван. — А навіщо ти їх до себе додому запросила?

— Щоб їй зразу стало зрозуміло, що в нас з тобою все серйозно, — відповіла Інна. — Коли вона побачить, до якої шикарної квартири ти переїжджаєш і до кого, я впевнена, що їй не вистачить сил стати на шляху нашого щастя. Крім того, я не проти, щоб твої діти іноді приїжджали до тебе в гості. Я навіть виділю для них одну кімнату. Ми назвемо її дитячою. Ти згоден?

Бачиш у чому річ, коханий. Я своїх дітей не хочу заводити. Я взагалі не дуже люблю дітей. Ну а оскільки в тебе вже є діти, напевно, ти погодишся зі мною. Втім… Може, я помиляюся, і ти ще хочеш дітей?

— Ні, ні, — швидко сказав Іван. – Не хочу більше. Мені й цих цілком вистачає.

– Який ти милий, – сказала Інна. — А коли вони до тебе сюди приїжджатимуть, я на цей час кудись ітиму, щоб не заважати вам.

– Я тебе обожнюю, – сказав Іван. — Ти диво, а не жінка. Ти мрія!

— Просто я дуже люблю тебе, — скромно сказала Інна.

— Це добре, — посміхаючись, сказав Іван. — А що мені тепер робити?

— А тобі, любий, нічого робити не треба, — сказала Інна. — Ти зараз їдь додому і там чекай на свою дружину. І нічого не бійся. Я про все з нею домовлюсь. Вір мені.

Іван поїхав додому, а Інна почала чекати на Ларису та її дітей. Вони приїхали у призначений час.

Розмова їх тривала близько двох годин. Інна розповіла Ларисі все. І як вони зустрілися з Іваном рік тому і як тепер планують жити далі разом. Діти в цей час грали в одній із кімнат.

– Ну що ж, – сказала Лариса, вислухавши Інну, – я все зрозуміла. І коли Іван хоче піти від мене?

– Завтра вранці, – сказала Інна. — Сподіваюся, що Ви не заважатимете йому.

– Ні-ні, – швидко відповіла Лариса. – Як можна. Вставати на заваді вашого щастя я не хочу. І я розумію, що його кохання мені вже не повернути.

Вони попрощалися. Інна зателефонувала до Івана.

— Все гаразд, коханий, — сказала Інна. — Ми про все з нею домовились. Вона розумна жінка і все чудово зрозуміла. Можеш ні про що не хвилюватись.

— І все-таки мені якось тривожно, — сказав Іван.

Іван із хвилюванням чекав на приїзд дружини. Але все пройшло дуже добре. Лариса поводилася спокійно, не скандалила і навіть допомогла Івану зібрати усі його речі. Вони розмістилися у трьох великих валізах та двох маленьких сумках.

– Коли поїдеш? – Запитала Лариса. — Може зараз таксі викликати?

Іван подивився на годинник. Була вже друга година ночі.

– Вже пізно, – сказав він. — Завтра вранці й поїду.

І ось Іван прокинувся та пішов на кухню. На кухні сиділи діти.

– А де мама? — спитав Іван.

– Мама поїхала, – сказала дочка. — Просила тобі це передати.

Дівчинка простягла татов аркуш паперу.

«Я поїхала до Польщі, — казала в листі Лариса. — За мене не хвилюйся. Коли влаштуюсь, повідомлю адресу. На дітей платитиму аліменти, за це можеш не переживати. Телефон у тебе мій є.

Іван подивився на дітей. Вони затихлі сиділи за столом.

– Я їсти хочу, – сказала дочка.

– І я хочу, – сказав синок.

Іван спробував зв’язатися з Ларисою, але її телефон було вимкнено.

Вони снідали у кафе. Поки діти снідали, Іван думав, що робити.

Нічого іншого він не придумав, як зі всіма своїми великими валізами, маленькими сумками та дітьми поїхати до Інни.

Коли Інна побачила на порозі своєї квартири серйозну компанію, вона зробила великі очі.

— Що це означає? — спитала вона.

Іван пояснив їй те, що сталося, і показав записку. Прочитавши записку, Інна зачинила двері, сказавши перед цим, що вона передумала і вже не хоче, щоб Іван жив із нею.

Іван та його двоє дітей, вийшли на вулицю. Діти допомагали татові нести маленькі сумки. Він викликав таксі. За сорок хвилин вони входили до своєї квартири. Іван одразу відчув, що у квартирі чимось смачно пахне. Лариса вийшла їм назустріч, як ні в чому не бувало.

– Вже нагулялися? — спитала вона.

– Нагулялися, нагулялися, – закричали діти. — Їсти хочемо.

— Мийте руки,— сказала Лариса,— вже готовий обід.

— Ти ж в Польщі, — розгублено промовив Іван.

— А ти ж у Інни, — відповіла Лариса.

– Я передумав, – сказав Іван.

— Ну, тоді я передумала, — сказала Лариса.

— А ти це… ти серйозно передумала щодо Польщі? — спитав Іван.

— Ну якщо ти серйозно, то і я серйозно, — відповіла Лариса. – Тут все тільки від тебе залежить. Ну, а в разі чого, ти знаєш, де мене шукати, а нашим дітям я платитиму аліменти.