Я, як вірний сім’янин, спочатку не оцінив затію колеги

Одного разу ми з колегою поїхали у відрядження в інше місто. Фірма зняла нам квартиру на час відрядження, одну на двох. Зазвичай селили в готелях, а тут нате вам. Але роботи було багато, розбиратися чому саме так, було ніколи.

І ось, одного разу серед тижня ми повернулися в квартиру після тренінгів, втомлені.

– Прибрати було б непогано. – Пропоную я.

І правда, в залі весь стіл в етикетках і тарі з-під фастфуду, на кухні історія не краще. Напарник мовчки бере газету і сівши на диван починає вдумливо гортати. Відповіді на свою пропозицію я так і не дочекався.

– Ти що там вичитуєш? – Питаю.

А у відповідь тиша.

Обходжу ззаду, заглядаю в газету, а він дівчаток за викликом розглядає.

– Ти чого? – кажу – У мене дружина і діти. Ти в своєму розумі взагалі?

– Так заспокойся ти. – Каже мені напарник і тягнеться до телефонної трубки.

– Я в цьому брати участь не збираюся, мені сім’я дорога. – Зібрався я і побрів по вечірньому місту гуляти. Повернувся я години через дві. Заходжу в квартиру, оглядаю.

Чистенько, пропилосошено і столи чисті.

– Ти прибрав? – питаю.

– Ні. Навіщо мені це треба. Дівчинка прибрала. – Не відриваючись від телевізора говорить напарник.

– Яка ще дівчинка?

– По виклику. Вийшло навіть дешевше, ніж домробітницю наймати.

– По виклику?

– Ну повія, чого тупиш-то? Там же у неї в оголошенні написано: оплата погодинна. Будь-яке бажання клієнта.

Виявляється, напарник викликав дівчину і запропонував їй злегка прибрати в квартирі. Та трохи пом’ялася, але все ж за роботу взялася. Винахідливий, звичайно. А я вже було подумав.