Дочка Олени Сергіївни, Марина, вийшла заміж в інше місто. Від батьків за 300  кілометрів. Вона там в інституті вчилася, потім на роботу влаштувалася, житло знімала. Потім познайомилася з Петром.

– Хороший хлопець, – хвалилася тоді Олена Сергіївна, – працює, квартира у нього своя, чи то від бабусі, чи то від тітки залишилася. Машина є. Я вважаю, що у дочки все добре складається.

Складалося все дійсно добре. Через півтора року молоді потішили батьків звісткою про швидке поповнення. Батьки з обох сторону брали участь в радісних клопотах: збирали придане для дитини, цікавилися здоров’ям майбутньої мами, все ж – перший внук.

Народився хлопчик, назвали Матвієм. Малюк з самого народження був неспокійним, спав не більше 20 хвилин поспіль і вдень, і вночі. Особливих причин для плачу лікарі не знаходили.

– Марина ходить вже як зомбі, – скаржилася Олена Сергіївна – не спить толком. Та й допомогти їй там нікому.

– Ну як нікому? – дивувалися знайомі, – Сваха твоя через вулицю живе, на пенсії, ти ж сама розповідала. Та й чоловік.

– Сваха, – опускає очі Олена Сергіївна, – вся у своїй дачі, літо ж, у неї сезон. Вона сказала. що своїх дітей вона вже виростила. А чоловік … Працює багато.

Про роботу чоловіка правда лише частково. Петро приходив ввечері, вечеряв і сідав до комп’ютера або до телевізора. На прохання дружини про допомогу чоловік відповідав:

– Я втомився, я маю право прийти з роботи й відпочити. Це тобі дано декретну відпустку, щоб ти займалася малюком і домом.

Або бувало більш різко:

– Чому він знову кричить, заткни дитину, ти ж мама.

Олена Сергіївна спершу не знала про такий стан речей. Та й чим би вона допомогла дочці? У неї робота, до пенсії було далеко, дочка в іншому місті, дзвонила, по скайпу спілкувалися. Під час одного такого спілкування Марина і розплакалася: від втоми, образи і відчаю.

– Таке відчуття, – сказала вона мамі, – що Петро просто втратив інтерес до сім’ї, до батьківства. Матвій його дратує, моя невиспана фізіономія його дратує, якщо по дому щось зробити не встигла – дратує. Уваги йому мало приділяю – біситься. Ні, він допомагає. Сміття виносить перед роботою.

А ще через три місяці, Марина приїхала додому на таксі. Разом з сином, якому було 7 місяців.

– Я втомився від тебе, від дитини, яка вічно кричить, – сказав дружині Петро, – нам треба пожити окремо. Я відпочину, та й ти теж. Їдь до матері, вона і з Матвієм допоможе, таксі я оплачу.

– І не думай повертатися, – вислухавши дочку сказав Марині батько, – втомився? Нехай відпочиває. На аліменти подати треба. На тебе і на дитину.

Марина на аліменти подавати соромилася, та й Петро на картку дружини гроші переводить щотижня в достатній кількості. Він дзвонить, цікавиться сином, тим, як справи у його дружини. Пару днів тому заявив Марині, що, як йому здається, він відпочив, скучив і непогано  було б дружині і синові повернутися до чоловіка і батька.

– Навіть не думай, – попереджає Марину батько, – що це за родина? Захотів – виставив, захотів – назад покликав.

Марина плаче, чоловіка вона любить, на щастя з ним ще сподівається, та й маленького Матвія шкода залишати без батька.

А Олена Сергіївна не знає, кого підтримати? Дочка відпустити до чоловіка, або встати на сторону свого чоловіка. Адже негарна історія, втомився зять. А якщо втомиться знову?