Я впізнала її через багато років…

В моїх ранніх дитячих спогадах у мене хороша, любляча родина і я нічим не відрізняюсь від інших дітей. Проте моє щастя тривало не довго.

Коли мені було чотири рочки, тато кинув нас. Він пішов  до іншої жінки. Це стало сильним ударом для мами, вона почала випивати і одного разу, привела в дім чоловіка, дядю Ваню.  Він був алкашом, але мама вірила, що він кине пити, влаштується на роботу і у нас все буде добре. Дядя Ваня, пити кидати не збирався, навпаки, мама стала все більше випивати разом з ним. Допилася до того, що її вигнали з роботи.

Грошей в домі не було, правда на пляшку завжди знаходилося та й друзі до них приходили з випивкою, а іноді і закуску приносили. Коли на столі залишалося хоч щось, тоді мені вдавалося хоч чимось перекусити і то якщо вітчим не знаходив своєї закуски, починав на мене кричати, щоб я не сміла нічого чіпати.

Мама намагалася за мене заступитися, допомогти чим небудь, але вітчим кричав і на неї, а з приводу мене говорив:” В дитячий будинок її здай, я не збираюся її годувати. ” І одного разу, я потрапила в дитбудинок.

Там я отримала гарну освіту, вчилася найкраще з усіх, тому легко вступила до інституту і закінчила його з відзнакою. Держава виділила мені кімнатку, мені вдалося влаштуватися на хорошу роботу, але не відразу.

Спочатку я працювала офіціанткою в кафе, неподалік від будинку. Пізніше мене помітила господиня кафе і оцінила мої знання. Після цього, моя кар’єра пішла в гору. Всього за рік, від простої офіціантки я піднялася до керуючої кафе, а через три, я вже керувала цілою мережею ресторанів.

Одного разу, я їхала з роботи і моя машина застрягла в снігу. На вулиці було вже пізно і попросити допомогти не було в кого і я вже збиралася викликати евакуатор, як раптом, з темряви вийшли двоє людей.

Це були два бомжа, чоловік і жінка, вони запропонували мені допомогу за невелику плату.

Коли мою машину виштовхали, я заплатила і поїхала далі. По дорозі додому мене мучило одне й те саме запитання: Де я могла бачити, цих людей?

Я довго згадувала, звідки я їх знаю? І я зрозуміла, що ці бомжі, мої мама і вітчим. Я різко загальмувала і встала як вкопана по серед дороги. Я ніяк не могла вирішити, що мені робити далі? Ще трохи постоявши, я розвернула машину і поїхала назад.

Мама з вітчимом попалися мені по дорозі. Я зупинила машину і попросила матір сісти в машину. Вона покірно сіла, хоча як і раніше не впізнавала мене. Вітчим залишився на узбіччі дороги.

Коли ми приїхали додому, я відмила маму, дала їй чисті речі і коли ми сиділи на кухні, мама запитала:

-Хто ви? І чому ви мені допомагаєте?

-Я твоя дочка, мамо і не хочу робити з тобою так як ти зі мною вчинила. Якою б ти не була, але ти все одно моя мама.

Мама подивилася мені в очі і тихенько заплакала.

-Я знаю, після того, що я зробила, пробачити мене неможливо, але все одно спробуй, якщо зможеш, пробач меня. Я…   –  сказала мама і зібралася йти.

Я зупинила її і сказала:

-Тебе я зможу пробачити, а от вітчима ніколи.

Тепер мама живе у мене, її тепер не впізнати. Я оплатила її лікування і вона перестала пити, ми відновили всі її документи і зробили пенсію. Я змогла пробачити свою маму.