– Я скоро виходжу на пенсію, тому готуйтесь мене утримувати! – заявила моя свекруха
Свекрусі Марини, Людмилі Вікторівні, влітку має виповнитися шістдесят чотири роки. Вона цілком типова жінка, яка працює в державній установі, виконуючи монотонну роботу за комп’ютером, із суттєвою зайвою вагою і купою болячок. Виглядає значно старшою свого віку, живе сама у двокімнатній квартирі, нічим не цікавиться, хобі не має, якщо не брати до уваги плітки про сусідок і подруг.
Після одруження Марина з Тарасом жили у Людмили Вікторівни майже рік, поки вирішували своє житлове питання. Спільне проживання невістки та свекрухи було не надто приємним і відносини тоді напружилися дуже сильно. Роз’їжджалися зі скандалом і майже рік потім не спілкувалися.
Відносини поступово виправилися, звичайно, але близькими та рідними людьми невістка і свекруха так і не стали. Коли народилися внуки, Людмила Вікторівна трохи допомагала, але без особливого завзяття. Якщо просили посидіти, не відмовлялася, але ініціативи не проявляла.
– Ми й просили всього кілька разів за весь час, від сили раз десять, не більше! – пояснює колезі Марина. – Тільки в абсолютно безвихідних ситуаціях! Кілька разів вона забирала дітей з садка, тиждень сиділа зі старшим, поки я була в пологовому будинку. Потім якось раз зі старшим ми в лікарню потрапили, а вона залишилася з молодшим, однорічним. А, ну в останні три роки з собакою нашої сидить, коли ми їдемо у відпустку. Ось і вся допомога…
Марина вважає, що вони з чоловіком чудово впоралися і без допомоги ззовні. Дітей виростили, їм уже тринадцять і дев’ять років, іпотеку за свою квартиру виплатили дачу купили. У планах – упорядковувати дачу і брати ще одну квартиру, на майбутнє, хоча б невелику. Може, дітям на старт, а може, собі на старість…
Зараз свекруха і невістка підтримують нейтралітет, вітають один одного зі святами кілька разів на рік. В основному Людмила Вікторівна спілкується з сином: дзвонить, дізнається новини, повідомляє свої. А тепер ось у свекрухи пенсія на горизонті й вона, виявляється, чекає допомоги від сина.
У неї одних постійних ліків на кілька тисяч. Плюс потрібно купувати харчування, взуття, одяг, господарські товари, оплачувати комуналку та лікувати зуби. І це ще далеко не повний перелік витрат, звичайно. А якщо ще якийсь форс-мажор у вигляді платної операції, тоді й зовсім справа катастрофа.
– Ну всі пенсіонери якось живуть же! – обурюється Марина. – Мої батьки, наприклад. Вони взагалі в маленькому містечку, у них пенсія мінімальна. І вони навіть не думають просити грошей у мене! .. Та я впевнена, навіть якщо я раптом здумаю їм щось давати, вони відмовляться навідріз … При цьому якось не бідують. Ліки купують, одягаються, харчуються нормально!
Марина з чоловіком обоє працюють, однак доходи розписані вже давно, і викроїти з бюджету кілька тисяч щомісяця вельми проблематично. Ні, можна, звичайно, якщо не їздити у відпустку два рази в рік, або скасувати спорт у дітей, або плюнути вже на дачу, або не брати в іпотеку квартиру.
– Значить, скасувати! – міркує Тарас. – Або плюнути. Або не брати! Все-таки це мама і відмовити їй у допомозі я не можу!
Сина Людмила Вікторівна ростила одна з дванадцяти років. Але Марина не бачить в цьому особливого героїзму. Ніяких особливих вкладень свекруха не робила. Тарас навчався безкоштовно, ріс по таборах і ГПД – власне, як всі діти того часу.
– Не можеш їй відмовити? Чудово! – злиться на чоловіка Марина. – Тоді ось іди й зароби на маму додатково. Без урізання витрат на сім’ю. А що? Я вважаю це справедливим! Твоя мама – це твій обов’язок, причому тут я і діти?
Як вважаєте, чи допустимо батькам, які отримують досить пристойну пенсію, звертатися до дітей за допомогою? Це нормальна постановка питання – я, мовляв, виходжу на пенсію з першого числа, мені потрібна допомога, готуйся платити мені стільки-то щомісяця?
Або це нахабство з боку матері? Все-таки дорослим дітям зараз теж непросто. На них іпотеки, діти малі, купа проблем, платне навчання і медицина, роботодавці, які нічого нікому не повинні, відсутність впевненості в завтрашньому дні та будь-яких гарантій. Нормальні батьки повинні виживати якось самі.