Я щиро вірила, що в мене справді хороша родина…

Ще з дитинства я була переконана, що у мене просто ідеальна, дружна родина. Зараз я уже заміжня  й у нас з чоловіком є двоє дітей. Ми з чоловіком отримуємо хорошу зарплату  і ми живемо в просторій трикімнатній квартирі, за яку вже давно виплатили іпотеку, в кожного з нас своя машина.

У коло своєї сім’ї я включала брата і його сім’ю, маму, двоюрідну сестру і її сім’ю, мою рідну тітку, сестру моєї матері. Ми всі дуже часто збиралися разом, у нас діти приблизно одного віку,  вони теж чудово ладнали між собою. Виїзд на пікнік, свята – завжди разом.

Взяти до себе тимчасово дітей, виручити грошима, допомогти зробити ремонт – не проблема. Я думала, що у мене найкращі родичі на світлі, міцний тил і надійне плече. Але незабаром щось пішло не так.

Я завжди вважала, що у мене є дві бабусі. Одна рідна, від якої народилися моя мати і її сестра, а друга – рідна сестра моєї бабусі, баба Ніна. У неї не було своїх дітей, тому своїми внуками вона вважала нас. Я її дуже любила. Баба Ніна стала моїм вірним другом в підлітковому віці, ми з нею ділиться секретами про все. У неї був дуже серйозний і відповідальний чоловік, якийсь конструктор на заводі. Вони разом від щирого серця нас балували та купували дорогі подарунки. Скільки в них було нерозтраченої любові до нас, дітей. Моя рідна бабуся померла рано, коли мені було років тринадцять, але залишилася баба Ніна, яку я обожнювала.

Баба Ніна овдовіла, її чоловік помер раптово від серцевого нападу. У великій квартирі літня жінка залишилася одна. Вона трималася бадьоро і ми всі дуже дивувалися, як їй це вдається. Але приблизно через рік після похорону баба Ніна злягла.

Лікарі не могли поставити діагноз, всі системи працюють нормально, згідно з її віком, просто прийшла старість. Вся наша сім’я переполошилася і стала доглядати за бабусею. Однак, коли всі зрозуміли, що це надовго, то стали шукати відмовки, щоб не приїжджати. Я запропонувала всім скластися і найняти доглядальницю, але ніхто мене не підтримав. «Вона нам не рідна бабуся, вона нам не мама, а тітка, давайте їй знайдемо будинок для людей похилого віку», – це слова моїх дружніх родичів.

Я сказала, що цього не буде і стала до баби Ніни їздити сама. Звичайно, я дуже втомлювалася, а потім чоловік запропонував бабусю до нас перевезти. Баба Ніна погодилася. Ми виділили її кімнату, чоловік викликав хорошого лікаря, який визначив, що її хвороба – це запізніла реакція на смерть чоловіка.

Ліки, наша увага та посмішки дітей зробили свою справу, баба Ніна пішла на поправку. Наші діти розповідали бабусі про свої справи в школі, приносили їй малюнки та читали домашні завдання вголос, а вона ділилася з ними спогадами зі свого довгого життя. Шість років прожила з нами баба Ніна.

Вона залишила мені за заповітом свою двокімнатну квартиру в центрі міста. І що тут почалося… Всі родичі як сказилися, вимагаючи свою частку, навіть до суду подавали. Не виграли, але нерви пошарпали нам добряче.

Розсварилися всі, але я не відчуваю, що повинна поділитися. Якби я не виступила на захист бабусі, то здали б вони її в будинок для літніх людей, а так у мене і моїх дітей була улюблена бабуся, про яку вони завжди згадують з великою теплотою.