Я ще не оговталася після втрати матері, як вони заявили мені наступне…

Мій тато раптово помер коли мені було всього шість років. Я дуже його любила і часто згадувала приємні моменти з дитинства, коли ми проводили час разом.

Мама навіть не робила спроб влаштувати своє особисте життя і ми з нею жили вдвох. Жили ми одні, але бабусі з дідусями ніколи не забували про нас і завжди допомагали нам і фінансово і морально підтримували, коли треба.

Йшов час, я виросла, закінчила школу, вступила в ВНЗ, зустріла хлопця, який був дуже схожим на мого тата з дитячих спогадів.  Після закінчення ВНЗ, ми одружилися і стали жити в моїй квартирі, яка дісталася мені від бабусі з дідусем по маминій лінії, після їх смерті.

Бабуся померла від спадкової хвороби і маю маму спіткала така ж доля. Вона теж почала сильно хворіти. У мами, все частіше і частіше траплялися напади й нам з чоловіком довелося забрати її до себе, щоб доглядати за нею. Через рік, після мого заміжжя, я народила дитину.

Мені довелося залишити свою роботу і сидіти з мамою і дитиною. Жили ми на те, що заробляв чоловік, а також ми здавали мамину квартиру, та й досі здаємо. Мама з нами довго не прожила, її смерть була, лише питанням часу. Вирок, лікарі винесли ще кілька років тому і це було дивом, то що мама так довго прожила.

Якось раз, ми поїхали до свекрухи, у неї був день народження. Я не хотіла їхати, не було ніякого настрою для веселощів, ніяк не могла заспокоїтися після смерті мами, але чоловік переконав мене, що потрібно відволіктися і тільки заради нього я погодилася поїхати.

Ми зі свекрухою не ладили з першого дня, але вона була рада, що її син одружився зі мною. Однак, це не тому, що я їй сподобалася, а тому, що у мене була своя квартира і син може перебратися жити до мене, а вона залишиться з дочкою. Свекруха взагалі більше  любила дочку, а до сина ставилася як до добувача грошей, а не як до сина.

Втім, коли син переїхав жити до мене, то свекруха зрозуміла, що грошей від сина їй більше не бачити, тепер йому потрібно утримувати свою сім’ю і, звісно ж, свекруха звинувачувала у всіх своїх бідах саме мене. Старша сестра мого чоловіка, у свої тридцять років не могла зійтися ні з одним чоловіком. Вона вважала себе принцесою і відповідно вимагала до себе особливого ставлення. З роботою у неї теж не ладилося, вона хотіла мало працювати, але багато заробляти.

Вони до нас зверталися тільки тоді, коли їм це було потрібно, а якщо нам потрібна була допомога, то вони намагалися нас не помічати навіть з похоронами моєї мами не допомогли.

Спочатку все було добре і мені навіть вдалося відволіктися від сумних думок і ось настав момент коли свекруха мала говорити свій тост. Іменинниця взяла келих з вином і сказала, незабутній тост. З початку вона подякувала за подарунки і що не забувають її, а потім перемкнулася на свою дочку Віку.

– Донечко, – сказала вона. – Хоч день народження і у мене, але я хочу побажати тобі щастя і щоб твій брат ніколи не забував тебе. А ти, синку, подумай зі своєю дружиною, коли свою сестру у квартиру, яка звільнилася, перевозити від мене будеш. Вам дві квартири не потрібні, а їй треба своє особисте життя налагоджувати, так що, подумай коли.

Під звільненою квартирою, свекруха мала на увазі квартиру моєї мами і сказала вона це так, ніби це була її квартира і навіть не поцікавилася моєю думкою. Я подивилася на свого чоловіка. Він був просто ошелешений і попросив матір відійти, щоб він зміг пояснити їй все спокійно, але його сестра тут же вставила:

– А ніде правди діти то, говори прямо тут, при всіх, від родичів у нас секретів немає.

Мій чоловік, ледве стримуючи свої емоції сказав:

– По-перше, ці квартири моєї дружини і я до них не маю жодного відношення; по-друге, ми здаємо її, нам теж треба на щось жити; і по-третє, яке ви маєте право ділити спадщину моєї дружини, хто взагалі дав вам таке право.

Свекруха навіть побіліла від злості, як так їй змогли перечити й крізь зуби сказала:

– Ти що, не можеш вирішити кому розпоряджатися спадщиною, або ти не хочеш допомогти своїй сестрі.

– Тепер справді, не хочу. Навіть якби у мене була хоч кімната, я б ні за що не віддав би її, у мене своя сім’я і про неї зараз мені потрібно думати, а не про те, як моя розпещена сестра, яка навіть працювати не хоче, буде влаштовувати своє особисте життя.

Після цих слів  мій чоловік взяв мене за руку і повів звідти. Тепер ми не спілкуємося з його родичами,  але мені здається це не надовго.  Я думаю, що скоро вони знову прийдуть за допомогою і як зазвичай, ми навряд чи відмовимо. Хоча хто знає, можливо, я помиляюся.