Я продала квартиру і мені зовсім не шкода моїх родичів…

Мій тато помер коли мені було 5 років. Він був єдиною рідною людиною, яка мене любила. Коли мені було 8, мама знову вийшла заміж. У вітчима була дитина від першого шлюбу – син Вася, мій ровесник. Моє спокійне життя закінчилось.

Коли мені виповнилося 11, у них народився спільна дитина – моя сестра Валерія. Мене переселили в комору, помістивши туди маленький диван. Так почалося моє життя нелюбої падчерки та дочки. Ненависть мами до мого батька перекинулася і на мене.

Якось я взяла зі столу цукерку, Вася відразу мене здав. Мене змусили з’їсти кілограм шоколадних цукерок за раз і, не даючи пити, закрили в туалеті. На мої прохання про ковток води, Вася посміхався:

– Не положено тобі. А що ти мучишся – у тебе там води – хоч упийся! – знущався наді мною син вітчима через двері.

Води було дійсно багато, а я вмирала від спраги та нудотного смаку цукерок. Соромно зізнатися, але врятувала мене вода з бачка. У туалеті я просиділа півтора дня, спала теж там. Мене випускали, коли комусь був потрібен туалет, а потім закривали назад, не даючи  нічого пити та їсти. Це лише один з епізодів мого дитинства.

Коли мені виповнилося 15, Вася почав робити непристойні натяки. Я страшенно боялася його: я знала, що ніхто за мене не заступиться. Я вкрала у вітчима гроші, у матері – свої документи й втекла в райцентр, недалеко від столиці.

Після довгих років боротьби за виживання, життя налагодилося. Зараз мені 27. У мене чоловік і дитина. Житла свого у мене немає – я живу у чоловіка. А ось машина, правда старенька і вітчизняна, у мене є. Робота – не скажу, що високооплачувана, але стабільна.

З Василем я зустрілася випадково, в торговому центрі недалеко від дому. Побачивши його, у мене волосся стало дибки. Я схопила дочку на руки, розвернулася в протилежному від нього напрямку і пішла швидким кроком, молячись щоб він мене не помітив. Я дійшла до своєї дев’ятки, пристебнули дочку в автокріслі, відкрила двері водія, але сісти в машину я не встигла. Мене схопили за руку і розвернули. Я заплющила очі, прекрасно знаючи кого я побачу.

– Привіт, сестричко. Що ж ти тікаєш? Хіба ти не скучила? – хриплим голосом запитав Вася.

Від нього пахло перегаром, коли він посміхнувся, стали видні гнилі пеньки зубів.

– Прибери руки, а то закричу. – спокійно сказала я.

Це раніше я була маленька, тепер я можу за себе постояти. І знаю, як захистити свої права.

– Матуся твоя тебе шукає вже кілька років. Так що сідай в машину і поїхали. Я сіла за кермо і, не дочекавшись коли він сяде в машину, дала по газах. Серце шалено калатало, адреналін в крові зашкалював. Коли я приїхала додому, мене всю трясло.

Чоловік, який звернув увагу на мій стан, вимагав все йому розповісти. Я, обливаючись сльозами, розповіла чоловікові історію свого життя. Я ніколи йому нічого не розповідала – мені було соромно. І тільки тоді я зрозуміла, що соромитися повинна не я, а моя мати. Чоловік, уважно вислухавши мене, поставив кілька запитань.

– Мені все зрозуміло. Якщо квартира, в якій ти жила належала твоєму батькові, то ти – співвласник квартири. Тут і гадати не треба, чого твоя матуся від тебе хоче. Може, поїдемо?  Якщо це дійсно так, зможемо розміняти квартиру. Чи тобі матері шкода?

Я похитала головою – анітрохи не шкода. Чоловік взяв на роботі декілька відгулів, дочку на тиждень відвезли до його мами. Ми  забронювали номер в готелі й вирушили в дорогу. Так, чоловік не помилився. Тільки мені належала не половина квартири, а вся – за заповітом тата.

Чому належала – я її продала, не зважаючи на благання матері, сльози молодшої сестри та погрози постарілого вітчима. Я вчинила досить благородно, хоча вони цього не заслуговували – я віддала їм половину грошей з продажу квартири. Якщо на свою частину грошей я змогла купити трикімнатну в місті де ми жили, то сім’я, від якої я втекла 12 років тому, могла купити тільки однушку на окраїні, переїхавши з центру столиці.

– Ти – безсовісна скотина. – кричав вітчим. – Пожалій свою матір! Ми тебе виховували, як ти можеш так з нами вчинити?

– А ви мене жаліли? – гірко усміхнулася я, задерши сорочку і показу вітчиму шрами на спині від його «виховання». – Ти ж знаєш: що посієш, те й пожнеш. Щасливо залишатися.

Через пів року після тієї зустрічі з Василем, ми з чоловіком купили квартиру по сусідству, для доньки на майбутнє. Я не відчуваю жодних докорів сумління через те, що вітчим з матір’ю і сестрою туляться в однокімнатній квартирі. Так їм і треба.

Про всяк випадок, раптом знову зустрінуся з Василем, я купила собі газовий балончик.

Дивні вони люди – вважають, що я зрадила свою сім’ю. А чи була вона, сім’я?