Я погана невістка…
Я дуже люблю свого чоловіка. Ми вчились разом в інституті, а потім одружились і він залишився жити в моїй квартирі в місті. Ми навіть працювали в одній фірмі, поки я в декрет не пішла.
У моєї свекрухи ж ще один син, на рік молодший за мого чоловіка. Вони дуже дружні між собою, і це радує мою свекруху. Молодший син живе біля неї в сусідньому будинку в селі. Його весілля було через 3 місяці після нашого.
Ми з дружиною його брата чудово ладнаємо, завагітніли теж майже одночасно, якось у нас майже все синхронно виходило. От тільки дружиною брата – сільська дівчина, а я з міста. Причому вона з того села, що і батьки наших чоловіків.
Я справжня міська жінка, а тому все, що стосується села – мені чуже. Причому, я не вважаю, що це погано. Така у нас сім’я, нічого не поробиш. Заміський відпочинок для мене асоціюється хіба що зі словом «дача», там я можу відпочити, але нічого більше. Зате дружина молодшого брата, Галя, проста сільська дівчина: вона і корову подоїть, і курчат нагодує, і город скопає, і урожай збере. Ну так це нормально, для тих хто з дитинства до цього привчений.
Однак свекруха моя, Марія Іванівна, при першій-ліпшій можливості вважає своїм обов’язком мені дорікнути цим: «А ось Галя корову допомогла вигнати і подоїла!» «А ось Галя город нам допомагала орати і помідори садити!» (Це на 16-тому тижні вагітності !!) «А ось наша Галя всюди з чоловіком ходить, ні на крок не відстає!» (А я не хочу спостерігати в сільському барі бійки місцевої молоді, я краще вдома «Новини» подивлюся чи книжку почитаю). Загалом, постійно вона нас порівнює, завжди Галя хороша, а я ледаща дармоїдка.
Мені неприємно це порівняння не на мою користь, тим більше я вважаю себе нормальною дружиною, у мене теж завжди і вдома порядок і до декрету в мене навіть зарплата була більша, ніж в чоловіка. Боляче таке слухати, але і гній коров’ячий прибирати і в землі колупатися я зовсім не маю бажання.
Не знаю навіть, можливо дарма нервуюсь і не варто на це звертати увагу, ну нехай свекруха собі бурчить по ніс, а я по тихоньку все одно по-своєму жити буду, на щастя лиш раз на місяць бачимось.