Я ненавиджу свою дитину: одкровення матері

Якось я вже описала свою історію на іншому сайті, після чого в коментарях на мене вилилося чимало образ та навіть прокльонів.

Я сподівалася, що таким чином,виговорившись, мені полегшає, але пройшло два роки і нічого не змінилося: я як і раніше ненавиджу власну дочку. Я не каюся, просто, можливо, на якийсь час знайду спокій.

Коли вона була в дитячому віці, я навіть думала, що я люблю її, бо інакше й бути не може – мати завжди любить свою дитину. Але у міру її дорослішання моя любов стала змінюватися ненавистю. Думки про це ятрили мені душу, але я так само дбала про неї, але не через любов, а тому що так належить будь-якій матері.

У віці близько трьох років ми з нею ледь не опинилися під колесами автомобіля. Я встигла відштовхнути коляску з дитиною, запобігши наїзду, однак зловила себе на думці, що я даремно так вчинила. Знаєте, як мами прислухаються до немовлят, чи дихають вони? Так ось я прислухалася, в надії, що вона раптово померла.

Моя дочка зовсім не гірша однолітків, а багато в чому навіть краща. Але мене в ній дратує все: її голос, її одяг, її захоплення. Я не можу навіть винести її одночасної присутності в одній кімнаті зі мною. Я жодного разу не назвала її жодним ласкавим словом, тільки по імені. Мрію, щоб вона і зовсім зникла.

Я навіть не намагаюся прикидатися і думаю, що вона відчуває це. Я роблю все те, що належить матері: прання прибирання, готування і чекаю з нетерпінням, коли вона нарешті виросте і поїде від мене, тому що виховання дитини для мене каторга.

Я розумію, що, коли це станеться, я буду вже нікому непотрібною. Я живу в нескінченному пеклі, з якого немає виходу. Моє єдине бажання – якомога швидше позбутися від дочки. Моєї провини немає в тому, що я її ненавиджу. Чи все таки є?