Я ненавиділа новорічні ранки в садочку, бо до нас на свято приходив тато…

Він завжди сідав під ялинкою на стільчик і довго-довго пілікав на баяні, підбираючи мелодію, а вихователька говорила йому :” Андрій Васильович, вище!”

Всі хлопці дивилися на мого батька і давилися від сміху. Він був маленький, товстенький, рано почав лисіти, і, хоча ніколи не пив, ніс у нього чомусь завжди був буряково-червоного кольору, як у клоуна. Діти, коли хотіли сказати про когось, що він смішний і негарний, говорили так: «Він схожий на Таньчиного тата!»

І я спочатку в садку, а потім в школі несла тяжкий хрест батьківської недоладності. Все б нічого (мало у кого які батьки!), але мені було незрозуміло, навіщо він, звичайний слюсар, ходив до нас на ранки зі своїм дурним баяном. Грав би собі вдома і не ганьбив ні себе, ні свою дочку! Часто збиваючись, він тоненько, по-жіночому, ойкав, і на його круглому обличчі з’являлася винувата посмішка.

Я готова була провалитися крізь землю від сорому і вела себе підкреслено холодно, показуючи своїм виглядом, що цей безглуздий людина з червоним носом не має до мене жодного відношення.

Я вчилася в третьому класі, коли сильно застудилася. У мене почався отит. Від болю я кричала і стукала долонями по голові. Мама викликала швидку допомогу і вночі ми поїхали до районної лікарні. По дорозі потрапили в страшну заметіль, машина застрягла і водій верескливо, як жінка, став кричати, що тепер всі ми замерзнем. Він кричав пронизливо, мало не плакав, і я думала, що у нього теж болять вуха. Батько запитав, скільки залишилося до райцентру. Але водій, закривши обличчя руками, твердив: «Який я дурень!».

Батько подумав і тихо сказав мамі: «Нам потрібна вся мужність!» Я на все життя запам’ятала ці слова, хоча дикий біль кружляв мене, як заметіль сніжинку. Він відкрив дверцята машини і вийшов в ревучу ніч. Дверцята зачинилися за ним і мені здалося, ніби величезне чудовисько, брязнувши щелепою, проковтнуло мого батька. Машину хитало поривами вітру, по вкритих памороззю шибках з шурхотом осипався сніг. Я плакала, мама цілувала мене холодними губами, молоденька медсестра приречено дивилася в непроглядну темряву, а водій в знемозі хитав головою.

Не знаю, скільки минуло часу, але раптово ніч освітилася яскравим світлом фар і довга тінь якогось велетня лягла на моє обличчя. Я заплющила очі і крізь вії побачила свого батька. Він взяв мене на руки і притиснув до себе. Пошепки він розповів мамі, що дійшов до райцентру, підняв усіх на ноги і повернувся з всюдиходом. Я дрімала на його руках і крізь сон чула, як він кашляє. Тоді ніхто не надав цьому значення…

А він довго потім хворів двостороннім запаленням легенів…

Мої діти дивуються, чому, вбираючи ялинку, я завжди плачу. З темряви минулого до мене приходить батько, він сідає під ялинку і кладе голову на баян, як ніби крадькома хоче побачити серед ошатного натовпу дітей свою дочку і весело посміхнутися їй. Я дивлюся на його сяюче щастям обличчя і теж хочу йому посміхнутися, але замість цього починаю плакати.