– Я не заради квартири до тебе ходжу. І далі ходити до тебе буду. Ти ж не маленька – розпоряджайся квартирою як хочеш!

В дитинстві я дуже любила ходити до бабусі, татової мами, яка живе на іншому кінці нашого міста. Вона завжди підтримувала мене, готувала мої улюблені страви, дарувала мені свю любов.

Пройшов час і я стала дорослою, закінчила навчання, влаштувалась на роботу. Минулого року я познайомилась з хлопцем, ми почали зустрічатись, нещодавно вирішили жити разом, знімаємо квартиру. Тепер, коли моя бабуся вже сталша старенькою, мені захотілось їй допомагати, а тому я приходила до неї майже кожен день.

Сьогодні бабуся чомусь була не в настрої, з порога зустріла мене якось вороже.

– Бабусю! Я прийшла. В аптеку зайшла, в магазині була. Зараз супчик тобі зварю і швиденько побіжу, мене Андрій чекає. – я зайшла в квартиру бабусі, вона чомусь знову залишила двері відкритими.

– Знаю я, чого ти до мене ходиш. Тільки не бачити тобі квартири, як вух своїх – шукай коханця з квартирою. А то знайшла жебрака, ні роду, ні племені. Братові твоєму квартиру вже подарувала, Тарас потім дружину сюди приведе.- сварливо привіталася бабуся.

Цікаво, і тут братик вирішив все забрати. Так фіг з нею, з квартирою. А ось за бабусю я дуже переживаю. Знаючи безцеремонний характер брата, виставить він бабусю на вулицю, прийдеться їй з нами на знімній квартирі жити. А він виставить, без жодних вагань.

– Ну що ти таке кажеш? Люблю я тебе. Я не заради квартири до тебе ходжу. І далі ходити до тебе буду. Ти ж не маленька – розпоряджайся квартирою як хочеш! – з докором сказала я бабусі. – Ти якийсь суп хочеш – борщ або з квасолею?

– Борщ. – буркнула бабуся. – І завтра прийдеш?

– Ні, я завтра не можу, ми з Андрієм на день народження йдемо. Післязавтра прийду. Напиши, що купити треба буде.

– І що, купиш все і прийдеш? Навіть не образишся? – недовірливо запитала бабуся.

– Куплю і після роботи прийду. А на що ображатися-то?

– Як на що? Що квартира з під носа втекла. – сказала бабуся.

– Ти все про це. – зітхнула я. – Головне, ти нікуди не втечи. Все інше не має значення.

Я пішла на кухню готувати. Мені стало тривожно, Андрій давно не дзвонив. Я дістала телефон – знову вимкнувся, зараза. А на новий, якщо чесно, грошей шкода. Я включила свій апарат, відразу посипалися повідомлення: і Андрій дзвонив, і мама, і Тарас. Брату-то що знадобилося? Відповідь на це  питання я дізналася вже через п’ять хвилин – брат подзвонив і варто було мені відповісти, як я почула його крик:

– Що, домоглася свого? А все дурочку з себе показувала: «я просто так до бабусі ходжу, не потрібна мені її квартира!» А сама там бабку опрацювала! Гадина! У мене Люба вагітна, я на бабину квартиру розраховував.

– А я то тут причому? – я не розуміла, до чого це сказано, адже бабуся сказала що квартиру йому подарувала.

– Не корч із себе невинне ягня! Я сьогодні у баби був, вона сказав на тебе дарчу написала, ще місяць назад! А ти мовчала! – продовжував кричати брат.

– Я передзвоню. – я перебила брата і натиснула на червону трубку.

Я увійшла в кімнату:

– Бабусю, а ти нічого не хочеш мені сказати?

– Ні. – бабуся дивилася на мене самими чесними очима в світі.

– Мені Тарас дзвонив тільки що. – пояснила я. – Про квартиру кричав, гадиною обізвав. Чому він так?

Бабуся зітхнула, поплескала поруч з собою по ліжку:

– Іди сядь. Розумієш, до Федорівни з 68 внук їздив. Все допомагав, обходив. Федорівна йому квартиру відписала, він її відразу вигнав. А я звідки знаю, чому ви до мене ходите? Може, теж вигнати хочете? Ціни-то на житло бачила? Зараз не тільки бабусь, а й дітей на вулицю викидають. Ти пробач, що обдурила. Я вранці Тарасу те ж саме, що і тобі сказала, що квартира у нього з-під носа втекла. Так я думала, що він мене вдарить – він так кричав, так кричав. – бабуся розплакалася.

– Ну все, все. Не плач. Не потрібна мені твоя квартира, мені ти потрібна. Я хочу щоб у моїх дітей була прабабуся. Все, витирай сльози, все добре. – я обняла бабусю і почала гладити її по сивому волоссю.

Від бабусі пахло бузком. Закривши очі, я згадала, як вона мене п’ятирічну заспокоювала, коли я коліно розбила. І пахло від неї точно так же. Як же час летить!

– Тобі квартиру залишу і не сперечайся. Або ти з босяком своїм все життя зібралася по чужих квартирах мотатися? Не ображайся на мене тільки, сама розумієш – час зараз такий.

На бабусю я не ображалася. Страшно їй, розумію. Страшно не без житла залишитися, а страшно, що близька людина вижене на старості років на вулицю. Любіть своїх бабусь, адже хто знає, скільки їм ще залишилось?