«Я дуже хочу додому, синку» – прошепотів чоловік і розплакався
Іван Ігорович стояв на балконі і не міг угамувати тремтіння в руках. Щойно у нього з дочкою відбулася дуже неприємна розмова. Марина наполягала на тому, щоб батько переїхав в будинок для людей похилого віку, бо їм усім явно не вистачає місця.
Квартира дійсно була невеликою. Всього дві маленькі кімнати. В одній жив Іван Ігорович, в інший дочка з чоловіком і двома синами шести і восьми років.
– Доню, а чому я повинен залишати свою квартиру, у матері твого чоловіка трьох кімнатна квартира, вона живе одна, ось на вас всіх і вистачить житлоплощі.
– Ти смерті моєї хочеш, ти ж знаєш, що ми не ладнаємо. Там моє життя перетвориться в пекло. Ти цього хочеш? Ти завжди думав тільки про себе! Тобі на мене наплювати!
Дочка демонстративно грюкнула балконними дверима.
Іван Ігорович не хотів залишати свій будинок, де він прожив щасливе життя зі своєю дружиною, яка померла шість років тому.
– Одні ми з тобою, Шарик. Зовсім одні, – звернувся Іван Ігорович до свого собаки. Шарик був другом сім’ї і вірним псом. Його дуже любила дружина Івана Ігоровича і він обіцяв дружині, що не покине його, поки пес не помре.
Шарик позіхнув і почав злегка поскулювати.
Дочка вже не перший раз робила спробу виселити батька, але він наполягав.
Минуло близько півгодини, Ігорович злегка задрімав на кріслі, що стоїть на балконі, але тут увійшов його старший онук.
– Дідусь, ти нас зовсім не любиш, – сказав він ображено.
– Чому ти так вирішив, внучок?
– Так ти не хочеш нам з братом віддати свою кімнату, а нам з ним ніде жити.
– Ну ви ж живете в іншій кімнаті, тут в цій квартирі, – дивувався дід.
– Ти розумієш, що нам тісно. Ми вчотирьох живемо в одній кімнаті. А у тебе одного ціла кімната, у тебе ж ще пес є, якого ти любиш більше ніж нас. Онук розплакався від напруги і втік.
Іван Ігорович розумів, що це слова не внука, все це вселили йому батьки, а він тільки повторює. Гірко стало старому від цього.
– Нацькували онука, дитини не пошкодували. І в кого дочка така вродилася, егоїстична, примхлива, часом жорстока і самолюбна. – подумав старий і подивився на зоряне небо. Дружина його, мати Марини була доброю і соромливою жінкою, дуже любила дітей і тварин. Всі її любили і родичі, і сусіди, і сім’я. Всі разом вони жили, душа в душу.
– Коли, було втрачено зв’язок між дочкою і ними, батьками? – дивувався Іван Ігорович.
Посидівши ще трохи на балконі, старий підвівся і попрямував в кухню, де знаходилося все його сімейство. Він розумів, що йому не буде життя в цій квартирі, де панує неприязнь, роздратування і відверта ненависть. З зятем вони давно вже не розмовляють, хоча за життя дружини він поводився шанобливо, з повагою, або це тільки здавалося.
– Я згоден переїхати. – втомленим голосом відповів він.
– От і добре тато! Навіщо тільки нерви мотав не розумію, погодився б відразу і всі були б задоволені, у хлопчиків давно б була вже своя кімната.
– Тільки у мене до вас одне прохання, не виганяйте Шарика, нехай він живе з вами, він уже старий і на вулиці довго не проживе.
– Татусю, – солодким голосом вимовила Марина, – Ну, звичайно, його ніхто не образить. Він буде ситий і я особисто з ним буду гуляти. Не хвилюйся.
Іван Ігорович важко зітхнув, – Кого він обманює? Тільки себе, – але все-таки сподівався на дочку, на те, що вона стримає слово.
– Ти не думай ми і тебе не кинемо будемо приїжджати кожні вихідні, привозити гостинці і Шарика привозити будемо, щоб ти за ним не нудьгував.
– Віриться насилу, – знову передбачаючи неприємний результат подумав Іван Ігорович.
– Для Вас, Іван Ігорович обраний один з кращих пансіонатів, – сказав зять, удостоївши тестя увагою за довгі роки
– І цей туди ж. Як же їм хочеться скоріше виселити мене, – ображений до глибини душі подумав старий.
На наступний день Івана Ігоровича привезли в пансіонат, на день пізніше зять привіз речі і передав їх через охоронця.
Пансіонат виявився звичайнісіньким будинком для людей похилого віку. Кімната, куди визначили Івана Єгоровича була на чотирьох чоловік, там було душно і сиро. На ліжках несвіжа білизна, а одіяла явно треба було вже викидати і замінити на нові.
Дочка мабуть заздалегідь домовилася з завідуючою будинку престарілих, так як Івана Ігоровича оформили швидко і відвели за призначенням. Ні тобі окремої кімнати, ні телевізора, в загальному нічого з того, що обіцяла йому дочка.
Іван Ігорович був у відчаї, сподівався, що дочка приїде на вихідні і він все з’ясує, зажадає повернути його назад.
Розуміючи, що в цій кімнаті йому робити нічого, він спустився в сад, який на подив був доглянутим з пофарбованими лавками вздовж алеї.
Сидячи на лавці, старий журився про свою нещасливу долю, ось так на старості років залишитися зовсім одному. Зрадницька сльоза покотилася по щоці.
– Як тут убого і тоскно, – накручував себе Іван Ігорович, – Добре, що хоч сад є.
– А Ви сьогодні приїхали? – запитала миловидна жінка, трохи молодша Івана Ігоровича, – Сумуєте? Дозвольте присісти поруч з Вами?
– Так, так, будь ласка!
– Я теж спочатку засмучувалася і навіть плакала, але потім змирилася, адже іншого у мене нічого немає. Мене звуть Надія Львівна, а Вас?
– Іван Ігорович. А Ви як опинилися тут? – поцікавився чоловік.
– Завдяки племіннику. Дітей своїх у мене немає, чоловік помер десять років тому. А племінник втерся до мене в довіру. Я дурна і віддала йому квартиру, після чого «руки у нього були розв’язані» і в підсумку я опинилася тут. Він мене ще пошкодував, сказав, що міг і на вулиці залишити. Одним словом, «добрий» хлопчик.
Дві літні людини ще довго сиділи на лавочці розповідаючи кожен свою історію життя.
На наступний день після огидного сніданку пішли гуляти по саду, дихати свіжим повітрям.
Іван Ігорович став потихеньку звикати до жінки, йому подобалася її чарівна посмішка, весела вдача. Кожен день вони проводили разом, тим самим прикрашаючи своє життя.
Цілий місяць Ігорович чекав дочка і Шарика, сподівався, що вони до нього приїдуть, але їх все не було. В один з вихідних він подзвонив додому. Відповіді не було. Старий попрямував до воріт, сам не знаючи чому і побачив біля хвіртки молодого хлопця – їхнього сусіда Ігоря. Іван Ігорович кинувся до нього в надії дізнатися, як справи вдома. Ігор теж впізнав його і пішов назустріч чоловікові.
– Ось Ви де Іван Ігорович, а Ваша дочка сказала, що Ви в селі. Я б їй повірив, але сидячий біля під’їзду Шарик мене збентежив. Адже Ви не могли його кинути напризволяще.
– А чому Шарик сидить біля під’їзду? Ігор, я його не кидав, – старий сильно засмутився, говорив він рвучко і в голосі відчувався відчай.
Так Марина вигнала його і пес живе на вулиці, його підгодовують всі сусіди, а дочка Ваша переїхала до свекрухи і продає Вашу спільну квартиру.
– Я якось раз бачив її, запитав на рахунок Вас, на що вона відповіла, що Ви тепер живете в селі.
– Як бачиш, я не в селі, а за псом вона обіцяла доглядати, клялася мені.
– Іван Ігорович розкажіть мені толком, що у вас сталося, чому Ви тут?
Чоловік все розповів і покаявся, що хоч і не довіряв дочці, але все-таки сподівався на її порядність.
– А тепер через мій необачний вчинок Шарик на вулиці. – гірко вимовив він. Помовчавши, додав. – Мені дуже хочеться повернутися в свій будинок синку, допоможи мені.
– Іван Ігорович, допоможу, обов’язково допоможу. Я юрист і займаюся подібними питаннями. Я ж тут не випадково, саме прийшов до одного зі своїх клієнтів, що знаходиться тут.
Чоловіки пройшлися до лавки і сіли на неї.
– Скажіть мені на кого оформлена квартира?
– Спочатку на мене і дружину, після її смерті четверта частка перейшла до дочки.
– От і добре, я займуся Вашою справою, але навіть зараз можу з упевненістю сказати, що після продажу квартири Ви отримаєте хорошу суму грошей, на яку ми Вам підшукаємо будиночок в селі.
– Дякую, дякую Вам Ігор, Вас до мене сам Бог послав.
– Поки я буду обговорювати питання зі своїм клієнтом, Ви зберіть речі і чекайте мене біля машини, – сказав Ігор і попрямував до корпусу.
– Двічі вмовляти Івана Ігоровича не довелося, він швидко зібрав речі і вже стояв біля автомобіля, коли повернувся Ігор.
Їх помітила Надія Львівна і швидким кроком підійшла до них.
– Надійка мила, я їду, у мене з’явився шанс отримати своє житло. Як тільки все буде гаразд я повернуся за тобою і заберу тебе.
Жінка розплакалася. Іван Ігорович обійняв її і попросив вірити йому, він обов’язково стримає дане їй слово.
Потрапити в квартиру Іван Ігорович не зміг, дочка змінила замок, тому він залишився жити в квартирі у Ігоря, який на час прихистив його. На наступний день він знайшов Шарика біля під’їзду, і забрав його з дозволу господаря квартири.
Зрештою Ігор допоміг Івану відстояти своє право на квартиру, куди і переїхав Іван Ігорович. Жив він там з Шариком, поки йшла тяжба з дочкою. Марина діставала батька, не даючи йому жити нормально, погрожувала, влаштовувала скандали. Іван Ігорович терпляче чекав, коли можна буде продати квартиру. Весь цей час він відвідував Надійку в будинку для літніх людей і кожен раз розповідав їй свої новини.
Згодом квартиру продали і на виручену суму Ігор допоміг купити чоловікові непоганий будиночок в найближчому селищі, де Іван Ігорович з псом Шариком і влаштувалися. Тепер у нього був не тільки свій будинок, але і город, і сад. Псові сподобався просторий сад і город, де він радісно носився, повискуючи від задоволення.
Через пару днів після заселення приїхав Ігор і вони вирушили за Надією, та чекала їх з речами біля виходу.
– Надійка, Надюша, ми приїхали! – вигукував з під’їжджаючої машини Іван Ігорович.
Машина зупинилася і спритно вискочивши з машини чоловік підбіг до жінки, що чекала його біля воріт. Обійняв її і сильно притиснув до себе, так переповнювали його почуття і бажання почати нове життя.
До вечора вони були вдома, Ігор майже відразу поїхав, а чоловік повів Надійку в сад, де особисто поставив лавку з видом на ставок.
– Ось тут ми і будемо жити, мила моя. Дивись скільки тут радощів. Будемо рибу ловити, за ягодами і грибами ходити.
– І шишки збирати, щоб самовар топити, – мрійливо промовила Надія Львівна, що помолоділа років на десять.
– Ми змогли відстояти своє щастя Надійка, адже світ не без добрих людей і ми з тобою цьому доказ.
Так і сиділи вони, обнявшись, поки не настала зоряна ніч.