– Я буду повертатися, коли діти вже сплять, не можу слухати їхні крики, – заявив чоловік

Чоловік вирішив зовсім відморозитися від сімейного життя. Наче діти виключно мої, а чоловік просто став жертвою обставин. І не він наполягав на тому, що погодки – це чудовий варіант.

– У мене із сестрою різниця лише в рік, ми з нею чудово спілкуємося. А з братом різниця в шість років, то нам і поговорити нема про що, – переконував мене чоловік.

Звичайно ж, чоловік обіцяв, що обов’язково допомагатиме: адже двоє дітей та ще й погодок – це дуже складно. Я теж подумала, що зручніше буде народжувати з мінімальною різницею, щоб швидше пройти найнапруженіші моменти, а потім уже розслабитися.

Я була занадто гарної думки про свої моральні можливості, та й про чоловіка теж. Якщо з першою дитиною він так-сяк допомагав, поки я була вагітна, то після народження другої став філонити.

– Я втомився, дай мені в спокої провести хоч кілька годин, – гарчав він на мене, коли я просила допомоги.

Та я теж не плюшками балувалася цілий день. У мене на руках немовля і однорічний карапуз, а мені між ними хоч розірвися. І де була моя голова, коли я погоджувалася на цю авантюру?

Чоловікові-то що? Він після роботи не поспішає додому. Може дозволити собі в кафе заїхати повечеряти, до батьків з’їздити, поки я тут по стелі стрибаю, намагаючись двох дітей обходити.

Мої претензії чоловік називає істериками. Каже, що я занадто багато від нього хочу. Він же працює, гроші приносить, а я ще дітей на нього хочу повісити.

Мені об’єктивно потрібна допомога. Хоча б дві години ввечері: щоб і по дому найважливіше зробити, і до тями хоч трохи оговтатися, бо чоловік, наприклад, уночі до дітей не встає: стрибати доводиться мені.

Я хочу просто полежати півгодини у ванній, розслабитися, щоб спина трохи відпочила, бо доводиться по черзі тягати двох дітей, які хоч і маленькі, але дещо важать.

Чоловікові начхати. Він не розуміє, чому я не справляюся зі своєю роботою, коли він свою робить добре. До його роботи належить саме що робота, а до моєї – все інше.

Я пропонувала чоловікові помінятися – він виходить у декрет, а я йду заробляти гроші. Але ж декрет же це суто бабська справа.

Нещодавно чоловік вирішив, що з нього досить. Він втомився слухати дитячі писки, крики, верески. Вони його дратують і слухати йому їх набридло.

– Я повертатимуся, коли діти вже сплять: не можу слухати їхні крики, – заявив мені чоловік.

Тобто після роботи чоловік їхатиме кудись, чимось там собі на втіху займатиметься, поки я буду весь вечір сама з дітьми. І ніяких мені двох годин на себе: не заслужила.

Та й в укладанні дітей спати мені б не завадила допомога. Мені одній не розірватися, а буває так, що поки одного вкладаєш, другий волати починає, що його на руки не беруть. І кричать вони потім по колу, поки ти намагаєшся не збожеволіти і придумати вихід із ситуації.

Мені таке рішення чоловіка здається зрадою. Він зраджує конкретно мене. Я не залізна, а ще я не мати-одиначка, щоб ось в одного бодатися з двома дітьми.

Якби в нас був штат няньок, то до чоловіка питань не було б жодних. Я б сама з помічницями якось крутилася, крутилася і чоловіка не чіпала.

Але на няньок чоловік не заробив. Сам не допомагає, бабусі ще працюють і взагалі з’являються рідко. Тож мені доводиться самій усе це на собі тягнути.

Та й навіщо мені взагалі за таких розкладів потрібен чоловік? Вранці я його бачу, коли він приготований мною сніданок поїдає, а ввечері він буде з’являтися годині о десятій, коли діти вже будуть вкладені, а я сама буду валитися з ніг від втоми.

Мені простіше розлучитися, подати на аліменти, переїхати в будинок до батьків, здати квартиру і найняти помічницю. А там уже і з декрету можна буде виходити.

Чоловікові я цю перспективу змалювала: він ледве від злості не лопнув. Але поки що справно приходить додому ввечері. Щоправда, вже заявив, що починається підготовка до звітів, тож буде затримуватися. Ну, подивимося-подивимося.