Виселили стареньку з її квартири і поселили в будинок престарілих і після цього суцільна чорна смуга. І нема спокою та тихого сну, якщо не знайдуть стареньку і не вимолять прощення. Але ось – не можуть знайти

В однієї бабусі була квартира у центрі Києва. І дочка. І зять. Вони жили окремо, жили багато, був у них свій бізнес. І дорослі діти в них були, які теж хотіли жити добре.

Дочка прийшла до мами і сказала, що треба з’їхатись. Ти, мамо, старенька вже, тобі важко жити самій. Давай, ми твою квартиру продамо, а ти поїдеш жити у нашому будинку за містом.

Там дуже добре, ти ж знаєш, ми тебе запрошували нещодавно, років із десять тому. Там меблі гарні, ліс поруч, озеро і є рояль. Пам’ятаєш рояль? Ну ось. Там ти житимеш. Ну в будинку. А ми про тебе піклуватимемося.

Зять нічого не говорив, тільки сопів і дивився. І старенька Лідія Семенівна погодилася. Вона взагалі така була, м’яка, тиха. Якщо дочка вважає, що так краще, значить, так краще. Раніше Лідія Семенівна працювала у дитячому театрі, співала та танцювала. І у житті мало що розуміла, квартиру отримав її другий чоловік.

Його давно не стало. І Лідія Семенівна жила тихо, мирно, скромно. Дивилася серіали та слухала опери різні. І пила чай із сухариками на дивані під торшером у своїй затишній квартирці.

А потім, коли квартиру продали, дочка сказала:

“Мамо, ти поки що тимчасово поживеш в одному хорошому місці. Там догляд і турбота. Там у тебе буде своя кімната. Разом із сусідкою. Одній ж нудно. Там суцільні інтелігенти. І медичне обслуговування.”

Це недалеко, сто кілометрів від міста. Ти поки що там поживи, поки ми ремонт доробимо в будинку і налаштуємо рояль. А потім ми тебе заберемо!”.

Це неправда була – про «заберемо».

А зять нічого не говорив, тільки сопів і дивився. А Лідія Семенівна складала свої речі у валізку. З цією валізкою вона з маленькою донькою їздила на гастролі. І на море вони їздили. Коричнева невелика валізка, зовсім легка, зручна.

А дочка казала, що треба трохи почекати. Трохи поправити здоров’я в хорошому місці. Це ніякий не притулок. А чудовий пансіонат для самотніх людей похилого віку з усіма зручностями. Там на поверсі є всі зручності, душ, наприклад. туалет. Все є. А потім…

Вони вийшли надвір, до машини. Дочка, зять і бабуся в безглуздому платті з мереживним комірцем і в береті. З валізкою. Так потім і писали в оголошеннях про розшук: “зникла жінка похилого віку в сукні з мереживним комірцем і в береті”. Бо Лідія Семенівна зникла.

Поки в машину вантажили якийсь її скарб на зразок матраца для чудового пансіонату, старенька зникла. Може, свідомість затьмарилася, ось вона й пішла кудись. Але знайти її не могли. Хоча шукали.

А доньку та зять шукали. Бо ж люди запитували: “де ваша мама?”. Одна річ – сказати, що у шикарному пансіонаті. Інше – що ми не знаємо, де мама. Ми її, знаєте, втратили, коли її квартиру продали…

І все пішло порохом у дочки потім. Бізнес прогорів. Чоловік захворів і не зміг працювати. Гроші від маминої квартири невдало вклали та все втратили. А бізнес забрали за борги, разом із будинком та квартирою.

Довго перераховувати всі нещастя, але нічого не залишилося, все пішло порохом. І весь цей час дзвонили якісь люди з тихими голосами. Бачили, мовляв, вашу стареньку, сидить вона біля під’їзду свого колишнього будинку і посміхається. У сукні з мереживним коміром та у береті. А сніг так і падає…

Може, це не люди дзвонили. Надто тихі голоси. І номер дивний. Набір цифр, а не номер. І потім цей набір цифр ніяк не було знайти. Він зникав. “Знаєте, де ваша мама?”, – так тихо-тихо говорили. І дочка з чоловіком боялися жахливо, але знову й знову їхали до під’їзду старого будинку.

Приїдуть, кричать, звуть: “Мамо!”, – немає нікого. І сусіди не бачили. А уві сні щоночі приходить бабуся і сідає на ліжко. Дивиться і мовчить. І дихати неможливо від тяжкості старенької та її погляду… Чоловік і дружина прокинуться разом і не сплять до ранку. Нема їм спокою. Хоча живуть вони в тихому місці, далеко на околиці, біля самого цвинтаря – тут житло дешевше набагато…

А Лідію Семенівну бачила потім одна сусідка у далекому монастирі, але нічого нікому не сказала. Бачила! Тиху, милу, сиву стареньку в беретику і в сукні з мереживом. З валізкою легкою, майже невагомою, – там усе її майно. Все, що залишилося від її земного життя. У деяких цього немає.

І не буде їм спокою та тихого сну, якщо не знайдуть стареньку і не вимолять прощення. Але ось – не можуть знайти…

І не треба. Так і сусідка подумала. А Лідія Семенівна похитала головою, притиснула пальчик до губ і пішла у двері храму. Повертатися їй нема чого. Нема куди. І нема до кого…

Ганна Кір’янова