– Виручай, свекруха приїхала без попередження…

Квартиру  в моєму під’їзді купила молода пара, років чотири тому. Милі і привітні люди. Але насолоджувалися товариством один одного молодята недовго.

Вже через пару тижнів до під’їзду під’їхала вантажна машина і вантажники почали вивантажувати купу барахла, під звучне командування Дарії Яківни. Саме в той день я познайомилася з Олею, невісткою вищезгаданої жінки. Вона несамовито стукала в мою квартиру, просячи дати притулок пару міні-спідниць і пухнастому котику:

– Привіт. Я – Оля, я з 25 квартири, недавно з чоловіком переїхали. Розумієте, тут така справа: свекруха приїхала, без попередження, побачить кошеня – крику буде повно, а то і втопити може, не любить вона хвостатих. Можна він у Вас день-два поживе? Жаль його. І пакетик у себе сховайте, одяг там, цензуру свекрухи не пройде, а вона обов’язково всі кути облазив – вдома не сховати. Ви вибачте, що я так увірвалася, але мені дуже потрібна Ваша допомога. – просила сусідка.

Я сама розлучилася через те, що мама мого колишнього чоловіка все поривалася п’яту точку тридцятирічному дитятку підмити після туалету. Так що в становище сусідки увійшла, котика прихистила – до сих пір зі мною живе, а одяг сховала.

– Тримайтеся там! – побажала я новій знайомій на прощання.

Приїхала Дарія Яківна до молоді на пару днів, поки у неї вдома тарганів виведуть, а затрималася на чотири роки. Ой, не там жінка тарганів труїла, зовсім не там. Так повелося, що кожен вечір ми з Олею пили чай на моїй кухоньці, обговорюючи витівки блаженної Дарії Яківни.

У порівнянні з цією жінкою, моя свекруха була маленькою милою квітковою феєю. Наші розмови важко було назвати діалогами, скоріше це були Оліні монологи:

– Уявляєш, ось це я повинна їсти, щоб завагітніти! – увірвалася сусідка в мою квартиру, кинувши на кухонний стіл мішечок з землею упереміш з якимись лапками. – Знайома їй порадила: «Моїй Іринці допомогло і Вашій невістці допоможе. По одній чайній ложці двічі на день натщесерце – і місяця не пройде, як безплідне черево життя дасть. » – писклявим голосом передражнила Оля якусь знайому своєї свекрухи. – Ти тільки подивися, що там намішано! А ми просто поки дітей не хочемо, а вона все лізе. То трави якісь під матрац нам напхає, то в монастир тягне. Сил моїх більше немає.

Сусідку я розуміла. Тільки моя колишня свекруха навпаки, не хотіла внуків. Точніше, внуків-то вона хотіла, тільки не від мене. Я, на її думку, «рилом не вийшла».

– Чула, на весь під’їзд крики стояли? – спитала Оля. – Білизну мою знайшла, нове. А я бірку, на свою голову, не відірвала. А Дарія Яківна «чисто випадково» в ящик заглянула, і дістала з коробки стрінги мої нові. На цінник глянула – її трохи інфаркт не вхопив! Давай з себе труси стягувати і кричати: «Ось таку білизну порядні жінки носять! І всього 10 грн!». Ні, ти уявляєш – ми з чоловіком сидимо на дивані, фільм дивимося, а свекруха підбігає, труси свої знімає і махає своїми панталони у нас під носом! І навіть сина не посоромилася! Фу!

Вигнати нахабу Оля не могла – чоловік не дозволяв. Начебто, і тарганів у квартирі Дарії Яківни давно вивели, і ремонт там зробили, але додому дама зовсім не поспішала. Сусідка вже не знала, куди від свекрухи своєї дітися – зовсім їй життя вдома не було. Та й чоловік Олі все частіше став на бік матері.

Відчувала Оля – розлученням пахне, та й вирішила діяти напевно: запросила в гості маму, бабусю і сестру. Родички Олі не відрізнялися скромністю і лагідністю характеру: вони відразу поставили Дарію Яківну на місце, смертельно її образивши: шедевральний борщ, що наварила свекруха сусідки був обізваний помиями, приготованими з однією метою – отруїти всіх спробували.

Та й розклад сил був не на користь Дарії Яківни: чотири проти одного.

– Щось я загостювалась, поїду краще додому!

Дарія Яківна витирала скупі сльози, сидячи на валізі й чекаючи на вантажне таксі.